57.

Я ще кілька секунд дивилася на фотографію.

На ній була я.

Не маленька Міа з дитячих спогадів. Не та дівчинка, яку фотографували батьки.

Я — така, якою була сьогодні.

Біля будинку.

Людина, яка зробила це фото, стояла достатньо близько, щоб побачити мене.

А я навіть не помітила.

— Це сьогодні? — запитав Дем’ян.

Я кивнула.

— Так.

Він забрав телефон і збільшив зображення.

— Дивись.

— Що?

— Відображення.

На фотографії позаду мене було скло припаркованої машини.

У ньому відбивалася людина.

Чоловік.

Я не могла розгледіти обличчя.

Але на руці…

Темний ремінець.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Це він.

Дем’ян нічого не відповів.

— Той самий годинник.

— Я бачу.

Він ще раз збільшив фото.

— Нам потрібно забиратися звідси.

— Куди?

— Не знаю.

— До Олексія?

— Ні.

Я здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Бо ми не знаємо, чи можемо йому довіряти.

Я повільно кивнула.

Після всього, що ми сьогодні дізналися, це вже навіть не здавалося дивним.

Ми зібрали документи, флешки й фотографії.

Дем’ян перевірив вікна.

Потім двері.

— Готова?

— Ні.

Він подивився на мене.

— Але йдемо.

Я взяла його за руку.

— Разом.

Він стиснув мої пальці.

— Разом.

Ми вийшли через запасний вихід.

На вулиці було тихо.

Надто тихо.

Я постійно озиралася.

Кожна машина здавалася підозрілою.

Кожна людина, яка проходила повз, змушувала мене напружуватися.

— Мілано.

— Що?

— Не дивись постійно назад.

— Чому?

— Бо якщо за нами хтось стежить, він зрозуміє, що ми це помітили.

— А якщо я просто нервую?

— Тоді я все одно буду поруч.

Я подивилася на нього.

— Ти завжди такий спокійний?

— Ні.

— А виглядаєш саме так.

Він усміхнувся.

— Усередині я панікую.

Я засміялася.

— Не схоже.

— Я хороший актор.

— Дуже.

Ми дійшли до машини.

Дем’ян відкрив двері.

Я вже хотіла сісти, коли помітила на лобовому склі білий конверт.

Ми обоє завмерли.

— Не чіпай, — сказав Дем’ян.

Він дістав рукавичку з бардачка й обережно взяв конверт.

На ньому було написано:

«Мілані.»

— Знову, — прошепотіла я.

Дем’ян відкрив.

Усередині була лише записка.

«Ви шукаєте людину, яка стежить за вами. Але ви не помічаєте того, хто допомагає вам.»

Я прочитала ще раз.

— Максим?

— Можливо.

— Тоді чому він не показується?

— Бо, можливо, не може.

— Або не хоче.

Дем’ян перевернув записку.

На звороті був напис:

«Зустріч. 23:30. Старий вокзал.»

Я подивилася на годинник.

23:07.

— Це через двадцять три хвилини.

— Я знаю.

— Ми не підемо?

Дем’ян подивився на мене.

— Підемо.

— Ти навіть не думаєш?

— Думаю.

— І?

— Якщо ця людина справді Максим, це наш шанс отримати відповіді.

Я кивнула.

— А якщо це пастка?

— Тоді ми не будемо заходити туди, не переконавшись, що все чисто.

Я усміхнулася.

— Ти вже все продумав?

— Намагаюся.

Старий вокзал давно не працював.

Там залишилися тільки порожні платформи, кілька ліхтарів і стара будівля, яку планували знести ще кілька років тому.

Ми припаркувалися подалі.

Дем’ян вимкнув двигун.

— Залишайся тут.

— Ні.

— Мілано.

— Ми домовилися, що все робимо разом.

Він подивився на мене.

— Я просто хочу переконатися, що безпечно.

— Тоді перевіримо разом.

Він кілька секунд мовчав.

— Добре.

Ми вийшли.

Було холодно.

Я засунула руки в кишені куртки.

Навколо нікого.

— 23:29, — прошепотіла я.

— Ще хвилина.

23:30.

Нічого.

Минуло ще тридцять секунд.

Потім із будівлі почувся звук кроків.

Хтось ішов коридором.

Дем’ян став переді мною.

— Не бійся.

— Я не боюся.

— Брешеш.

— Трохи.

Він ледь усміхнувся.

Кроки стали ближчими.

І нарешті в дверях з’явився чоловік.

Я завмерла.

Темне пальто.

Сивина на скронях.

Спокійний погляд.

І той самий годинник.

— Максим?

Чоловік кивнув.

— Мілана.

Я не могла повірити, що нарешті бачу його.

— Ви знали мене?

— Ще до того, як ти мене запам’ятала.

Дем’ян зробив крок вперед.

— Тоді починай говорити.

Максим подивився на нього.

— Ти дуже схожий на свого батька.

— Я не прийшов сюди слухати про нього.

— А дарма.

— Чому?

Максим перевів погляд на мене.

— Бо саме через нього ви опинилися тут.

Я відчула, як усередині все стислося.

— Ви знали мою маму?

— Так.

— Ви знали мого батька?

— Так.

— І ваш голос є на записах?

Максим похитав головою.

— Ні.

Я насупилася.

— Тоді хто говорив із моєю мамою?

— Людина, яку ваші батьки боялися.

— Хто?

Максим подивився кудись убік.

— Я не можу сказати.

Дем’ян різко засміявся.

— Знову те саме.

— Я розумію твою недовіру.

— Ти сімнадцять років мовчав.

— Бо обіцяв.

— Кому?

Максим подивився на мене.

— Твоїй матері.

Я завмерла.

— Вона просила вас мовчати?

— До певного моменту.

— Якого?

— Поки ти сама не почнеш шукати правду.

Я відчула клубок у горлі.

— Тоді чому ви з’явилися зараз?

— Бо ти вже знайшла третій файл.

— Звідки ви знаєте?

Максим усміхнувся.

— Бо я допоміг його сховати.

Дем’ян одразу насторожився.

— Що?

— Саме я передав його Марті.

Я подивилася на нього.

— Ви знали Марту?

— Її матір.

— Вона теж була в цій історії?