56.

— Максим.

Я повторила це ім’я так тихо, ніби боялася, що воно змінить щось навіть від самого звучання.

Дем’ян усе ще тримав фотографію.

— Ти точно його знаєш?

Він кивнув.

— Так.

— Розкажи мені.

Дем’ян сів на край столу й на кілька секунд заплющив очі.

— Він був другом мого батька. Не просто знайомим. Вони багато років працювали разом.

— А твій батько ніколи не згадував його?

— Згадував. Але я не думав, що це важливо.

— Коли ти його бачив?

— Після смерті батька.

Я насторожилася.

— Що він робив?

— Приїхав до нас додому.

— Навіщо?

— Сказав, що хоче допомогти мамі з документами.

— І ти його бачив?

— Так.

Дем’ян подивився на фотографію.

— Тоді він був старшим, але я впізнаю його.

Я забрала фотографію.

— А якщо він і зараз поруч?

— Тоді ми повинні зрозуміти, чого він хоче.

Я подивилася на лист мами.

«Він знає про вас більше, ніж ви думаєте.»

— Думаю, він уже знає, що ми знайшли це.

Дем’ян погодився.

— Можливо.

У цей момент його телефон завібрував.

Він подивився на екран.

Невідомий номер.

Одне повідомлення.

«Не шукайте Максима.»

Ми обоє завмерли.

Через кілька секунд прийшло друге.

«Ви вже знайшли його.»

Дем’ян підняв погляд.

— Це вже не смішно.

— А коли це взагалі було смішно?

Він ледь усміхнувся.

— Справді.

Я хотіла щось сказати, але телефон знову завібрував.

Третє повідомлення.

«Подивіться на фотографію уважніше.»

Я подивилася на фото.

— Що ми пропустили?

Дем’ян забрав його й збільшив зображення.

Наші батьки.

Максим.

А позаду них — машина.

Я придивилася.

— Номер.

— Що?

— Номер машини.

Дем’ян збільшив фотографію.

На номері були видні кілька цифр.

— Це не український номер, — сказав він.

— Тоді чий?

— Не знаю.

— Можемо перевірити.

Він сфотографував номер.

— Завтра.

— Чому завтра?

— Бо зараз уже пізно.

Я подивилася на нього.

— Ти справді думаєш, що після всього цього я зможу заснути?

— Ні.

— Отож.

Він усміхнувся.

— Тоді хоча б не робитимемо дурниць посеред ночі.

— Ти про кого?

— Про тебе.

Я штовхнула його плечем.

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

На кілька секунд напруга між нами зникла.

Але ненадовго.
 

Ми повернулися до квартири.

Олексій усе ще був там.

Коли побачив фотографію, його обличчя змінилося.

— Де ви це знайшли?

— У будинку мого батька, — відповіла я.

Він узяв фото.

Подивився.

— Максим.

Дем’ян одразу насторожився.

— Ти його знаєш?

Олексій не відповів.

— Знаєш? — повторив Дем’ян.

— Так.

— Тоді говори.

Олексій поклав фотографію на стіл.

— Максим працював із вашими батьками.

— Це ми вже знаємо.

— Ні. Ви не розумієте.

Він сів.

— Максим був людиною, яка знала всі їхні справи.

— Фінансові?

— Не тільки.

Я насупилася.

— А що ще?

Олексій подивився на мене.

— Твою маму.

Я завмерла.

— Що означає «знав мою маму»?

— Вони були знайомі задовго до 2009 року.

— Наскільки близько?

Олексій відвів погляд.

— Дуже.

Дем’ян подивився на нього.

— Ти хочеш сказати, що Максим був із нею близький?

— Я не знаю, що між ними було.

Я відчула неприємний холод.

— Ти щось приховуєш.

— Я намагаюся не робити поспішних висновків.

— Але всі навколо мене чомусь можуть робити висновки, тільки я не маю права знати правду.

Олексій мовчав.

Я взяла фотографію.

— Де він зараз?

— Не знаю.

— Коли ти востаннє його бачив?

— Сім років тому.

Дем’ян одразу перепитав:

— Після смерті твоєї матері?

— Так.

Я подивилася на Олексія.

— Що він робив тоді?

Олексій довго не відповідав.

— Він шукав документи.

— Які?

— Ті самі, через які все почалося.

— І знайшов?

— Частину.

— А решта?

Олексій подивився на мене.

— Була у твоєї мами.

Мені стало важко дихати.

— А потім вона загинула.

— Так.

— Ти думаєш, це пов’язано?

— Я думаю, що занадто багато збігів.
 

Ми просиділи майже годину, переглядаючи старі документи.

Знайшли кілька імен.

Кілька адрес.

Дати.

Але жодної прямої відповіді.

Поки Дем’ян не відкрив один старий файл.

— Тут щось є.

Я підійшла.

На екрані був список людей, які мали доступ до документів.

Перший — мій батько.

Другий — батько Дем’яна.

Третій — Максим.

Четвертий…

Я застигла.

— Олексій.

Він мовчки дивився на екран.

— Ти теж мав доступ?

— Так.

— Чому ти не казав?

— Бо це вже не має значення.

— Для мене має.

Я дивилася на нього.

— Усі ці роки ти був частиною цього.

— Так.

— І мовчав.

— Я намагався виправити свої помилки.

— Які саме?

Він подивився на мене.

— Я передав одну папку не тій людині.

Дем’ян нахмурився.

— Кому?

— Максиму.

У кімнаті стало тихо.

— Що було в папці?

Олексій опустив очі.

— Інформація про вашу сім’ю.

— Про мене?

— Так.

Я відчула, як усередині все стискається.

— Я була дитиною.

— Я знаю.

— І ти передав йому інформацію про мене?

— Я не знав, що він використає її проти тебе.

— Але передав.

— Так.

Я відійшла від столу.

Мені було складно дивитися на нього.

Дем’ян пішов за мною.

— Мілано.

— Не треба.

— Я поруч.

Я кивнула.

— Знаю.

Він став поруч, але не торкався мене.

Це чомусь допомагало.