55.

Мілана ще кілька секунд просто дивилася на Олексія.

— Можливо, мій батько не був жертвою.

Ці слова не вкладалися в голові.

Її батько.

Той самий чоловік, якого вона пам’ятала усміхненим, спокійним, завжди зайнятим роботою, але готовим залишити все, якщо доньці було погано.

Людина, яка загинула.

Людина, про яку їй роками розповідали лише хороше.

А тепер Олексій говорив, що саме його голос був на записі.

— Ні, — тихо сказала Мілана. — Ти щось переплутав.

— Я хотів би.

— Ти не можеш просто сказати мені таке й чекати, що я повірю.

— Я й не очікую.

Дем’ян стояв біля столу, схрестивши руки на грудях.

— Тоді поясни нормально.

Олексій мовчав.

— Ти сказав, що впізнав голос, — продовжив Дем’ян. — Отже, ти знаєш, що відбувалося.

— Не все.

— Знову «не все».

Олексій важко видихнув.

— Ваші батьки приховували від вас набагато більше, ніж я думав.

Мілана подивилася на екран.

Запис уже закінчився, але слова матері досі звучали в голові.

«Я ніколи не залишала її добровільно.»

Вона знала цей голос.

Знала його краще за будь-який інший.

І саме тому тепер їй було страшно.

— Увімкни ще раз, — сказала вона.

Олексій здивувався.

— Навіщо?

— Я хочу почути голос батька.

— Мілано…

— Увімкни.

Дем’ян нічого не сказав.

Олексій повернув ноутбук до неї.

Файл запустився.

Спочатку шум.

Потім голос матері.

Ті самі слова.

А потім чоловічий голос.

Мілана заплющила очі.

Вона слухала не слова.

Саме голос.

Пауза між реченнями.

Інтонацію.

Навіть те, як він вимовляв окремі звуки.

Запис закінчився.

Мілана відкрила очі.

— Це не він.

Олексій нахмурився.

— Що?

— Це не мій батько.

— Я впевнений…

— Ні.

Вона похитала головою.

— Я не знаю, хто це, але це не він.

Дем’ян подивився на неї.

— Ти впевнена?

— Так.

Мілана витерла очі долонею.

— Я пам’ятаю його голос. Можливо, не все. Але я пам’ятаю.

Олексій мовчав.

— Тоді чий це голос? — запитав Дем’ян.

Ніхто не відповів.

Через кілька хвилин Дем’ян відкрив фотографії.

— Подивіться.

На екрані з’явилася стара фотографія.

Їхні батьки.

Але цього разу Дем’ян збільшив задній план.

За ними стояв чоловік.

Обличчя було видно лише частково.

— Хто це? — запитала Мілана.

Олексій підійшов ближче.

— Не знаю.

— Ти його бачив?

— Можливо.

— «Можливо»?

— Це було сімнадцять років тому.

Дем’ян збільшив фотографію ще сильніше.

На руці чоловіка був годинник.

Старий, із темним ремінцем.

Мілана раптом відчула дивне дежавю.

— Я десь це бачила.

— Що?

Вона показала на годинник.

— Такий самий.

Олексій насупився.

— Де?

Мілана задумалася.

Пам’ять підкинула уривки.

Стара квартира.

Коридор.

Чоловік біля дверей.

Їй було сім.

Вона сиділа на сходах.

Хтось нахилився до неї.

Вона пам’ятала лише руку.

Темний ремінець.

Металеву застібку.

І голос.

Мілана різко підняла голову.

— Я бачила його.

Дем’ян одразу повернувся до неї.

— Коли?

— У дитинстві.

Олексій зблід.

— Ти впевнена?

— Так.

— Ти пам’ятаєш обличчя?

— Ні.

— Голос?

Мілана заплющила очі.

— Не повністю.

Вона намагалася пригадати.

Тоді їй здавалося, що це просто сон.

Але тепер…

— Він сказав мені не боятися.

Дем’ян тихо запитав:

— І що було далі?

— Не знаю.

Мілана відкрила очі.

— Пам’ятаю тільки маму.

— Що вона робила?

— Вона плакала.

У кімнаті запала тиша.

— Мама ніколи не плакала при мені, — прошепотіла Мілана. — Принаймні я так думала.

Вони залишили квартиру ближче до вечора.

Олексій поїхав окремо.

Мілана сиділа в машині Дем’яна й дивилася у вікно.

Місто за склом повільно темніло.

— Ти мовчиш уже двадцять хвилин, — сказав Дем’ян.

— Я думаю.

— Про що?

— Про те, що я могла пам’ятати це весь час.

Він подивився на дорогу.

— Можливо, мозок просто заблокував спогад.

— Але чому?

— Ти була дитиною.

Мілана кивнула.

— Мені весь час здавалося, що я щось забула.

— Тепер, можливо, починаєш згадувати.

Вона подивилася на нього.

— А якщо краще було не згадувати?

Дем’ян не відповів одразу.

— Тоді я все одно не залишу тебе розбиратися з цим саму.

Мілана ледь усміхнулася.

— Ти пам’ятаєш, що ми вирішили не довіряти нікому?

— Пам’ятаю.

— Навіть Олексію.

— Особливо Олексію.

Вона засміялася.

Уперше за весь день.

Але сміх швидко зник.

Телефон Дем’яна завібрував.

Він подивився на екран.

Невідомий номер.

Повідомлення містило лише фотографію.

Дем’ян відкрив її.

Мілана нахилилася ближче.

На фото була стара квартира її батьків.

Точніше — двері.

А біля дверей стояла маленька дівчинка.

Мілана.

Вона одразу впізнала себе.

— Звідки вони це взяли?

Дем’ян збільшив фотографію.

На задньому плані стояв чоловік.

Той самий.

Темний ремінець годинника.

Мілана перестала дихати.

— Це він.

— Точно?

— Так.

Під фотографією було повідомлення:

«Ти пам’ятаєш більше, ніж думаєш.»

Друге повідомлення прийшло через кілька секунд.

«Не слухай Олексія.»

Дем’ян стиснув телефон.

— Отже, хтось знає, що ми з ним говорили.

— І знає про мої спогади.

— А значить, ця людина дуже близько.

Мілана подивилася на нього.

— Або стежить за нами.

— І те, і інше можливо.

Вони вирішили повернутися не до квартири, а до місця, де Мілана жила в дитинстві.