54.

Я перечитала повідомлення Марти ще раз.

«Мілано, нам потрібно поговорити. Я знайшла дещо про твою маму.»

У голові одразу промайнула думка про третій файл.

Невже він у неї?

Я подивилася на Дем’яна.

— Це Марта.

— Я бачу.

— Вона щось знайшла про мою маму.

— Тоді їдемо до неї.

Олексій різко підняв голову.

— Ні.

Ми обоє подивилися на нього.

— Чому?

— Бо якщо третій файл справді у Марти, вона може бути не тією людиною, яка його знайшла.

— Що це означає? — запитала я.

— Хтось міг передати його їй навмисно.

Я відчула, як усередині знову з’явилося це неприємне відчуття.

— Тобто ти думаєш, що це пастка?

— Я нічого не стверджую.

Дем’ян подивився на мене.

— Ми все одно маємо поговорити з нею.

— Так.

Я вже взяла телефон, щоб написати Марті, коли прийшло нове повідомлення.

«Приїдь сама.»

Я завмерла.

Через секунду ще одне:

«Дем’яну краще залишитися осторонь.»

Я повільно підняла очі.

— Вона написала, щоб я приїхала сама.

Дем’ян забрав телефон і прочитав.

— Ні.

— Я знала, що ти так скажеш.

— Це небезпечно.

— Але якщо вона справді знайшла щось важливе…

— Тоді ми підемо разом.

Я схрестила руки.

— Вона попросила мене прийти саму.

— А я прошу тебе не йти самій.

Я подивилася на нього.

— Ти зараз знову командуєш.

— Ні.

Він зробив паузу.

— Я хвилююся.

Це прозвучало настільки просто, що я навіть не змогла сперечатися.

— Добре. Але ми не будемо заходити разом.

— Чому?

— Якщо Марта справді боїться щось сказати при тобі, я хочу зрозуміти чому.

Дем’ян кілька секунд мовчав.

— Гаразд.

Олексій похитав головою.

— Я залишуся тут.

— Ні, — сказала я.

Він здивовано подивився на мене.

— Ти теж їдеш.

— Мілано…

— Ти занадто багато знаєш, щоб просто залишатися тут і чекати.

Дем’ян ледь усміхнувся.

— З цим важко сперечатися.

Марта чекала нас біля невеликої кав’ярні неподалік від центру.

Я вийшла з машини першою.

Дем’ян залишився трохи далі.

Олексій теж.

Марта одразу помітила мене.

— Ти прийшла.

— Звичайно.

Вона нервово озирнулася.

— Ти сама?

Я не відповіла одразу.

— Дем’ян недалеко.

Марта видихнула.

— Добре.

— Що сталося?

Вона стиснула ремінець сумки.

— Я знайшла одну стару папку.

— Про маму?

— Так.

— Де?

— У себе вдома.

Я здивувалася.

— Чому вона була в тебе?

Марта опустила погляд.

— Бо твій батько колись попросив мене її зберегти.

Я завмерла.

— Що?

— Це було давно.

— Чому ти ніколи мені не казала?

— Бо він сказав, що ти не повинна її бачити.

Я відчула, як у грудях піднімається образа.

— Знову це.

— Мілано, я не хотіла тебе обманювати.

— Але обманювала.

— Так.

Вона не стала виправдовуватися.

Мабуть, саме це мене й зупинило.

— Покажи.

Марта дістала з сумки невелику папку.

На ній було написано лише одне слово:

«Мілана».

Я взяла її.

Всередині були документи.

Старі.

Деякі я вже бачила.

Але серед них лежав лист.

Від мами.

Я одразу впізнала почерк.

Пальці затремтіли.

— Вона писала мені?

— Так.

Я відкрила лист.

«Моя маленька Міа…»

Я перестала читати на кілька секунд.

Мама називала мене так, коли я була маленькою.

Я давно не бачила цього слова.

В очах защипало.

Я продовжила.

«Якщо ти колись прочитаєш це, значить, я не змогла сказати все сама.»

Я ковтнула.

«Ти можеш почути багато різного про мене. Не вір у все. Я не була винна в тому, що сталося. Я намагалася захистити тебе.»

Я зупинилася.

— Що сталося? — прошепотіла я.

Марта мовчала.

Я читала далі.

«Твій батько хотів піти. Він знав, що це небезпечно. Я просила його не залишати нас самих.»

Далі кілька рядків були стерті.

А потім:

«Якщо колись побачиш Артема, не кажи йому, що пам’ятаєш мене.»

Я різко підняла очі.

— Що?

Марта дивилася на мене.

— Читай далі.

Я перевернула сторінку.

Там було лише одне речення.

«Він не той, ким здається.»

Я відчула холод.

— Артем знав мою маму.

— Так.

— І вона його боялася?

— Схоже на це.

Я склала лист.

— Чому ти все це зберігала?

Марта відповіла не одразу.

— Бо твій батько попросив.

— І що ще він сказав?

Вона подивилася мені прямо в очі.

— Що якщо ти колись почнеш шукати правду, я повинна віддати тобі все.

— Але чому зараз?

Марта дістала маленьку флешку.

— Бо я знайшла це вчора.

Я подивилася на неї.

— Третій файл?

Вона кивнула.

У мене перехопило подих.

— Він у тебе?

— Так.

Я простягнула руку.

— Дай мені.

Марта не віддала.

— Спочатку ти повинна дещо знати.

— Що?

— Твоя мама не мала летіти тим рейсом.

Я застигла.

— Що?

— Квиток спочатку був на іншу дату.

— Тоді чому вона полетіла?

— Бо їй подзвонили.

— Хто?

Марта подивилася кудись убік.

— Твій батько.

Я похитала головою.

— Але вони говорили того вечора.

— Так.

— Значить, він попросив її летіти?

— Не зовсім.

— Тоді що?

Марта дістала ще один аркуш.

— Він сказав їй не повертатися додому.

Я відчула, як усе всередині стискається.

— Чому?

— Бо хтось уже був біля будинку.

Я озирнулася.

— Хто?

— Цього я не знаю.

— А ти знаєш, що сталося після того?

Марта кивнула.