53.

«Файл 2 із 3.»

Я дивилася на екран і не могла повірити, що все це справді відбувається.

Ще кілька годин тому я думала лише про те, що мені потрібно повернутися додому, прийняти душ і хоч трохи відпочити.

Тепер переді мною лежали старі документи мого батька, фотографії людей, яких я ніколи не повинна була бачити разом, і запис, у якому моє ім’я звучало так, ніби його знали задовго до того, як я взагалі зрозуміла, що в моєму житті може з’явитися Дем’ян.

Я подивилася на нього.

Він стояв біля ноутбука й мовчки дивився на екран.

— Ти чув, що він сказав?

— Так.

— Вони хотіли, щоб ми зустрілися.

— Так.

— І знали, що ми зустрінемося.

— Схоже на це.

Я видихнула.

— Ти можеш хоча б один раз сказати щось, крім «так»?

Він нарешті подивився на мене.

— Можу.

— Ну?

— Мені це теж не подобається.

Я ледь усміхнулася.

— Уже краще.

Олексій стояв трохи далі.

— Є ще дещо.

Я повернулася до нього.

— Що?

— Перший файл був не на флешці.

— Що?

— Його знайшли на цьому комп’ютері. А флешка містила тільки другий.

Дем’ян нахмурився.

— Тобто хтось спеціально залишив нам доступ до нього?

— Так.

— А третій?

Олексій похитав головою.

— Не знаю.

Я подивилася на екран.

— Значить, нам потрібно знайти його.

— Саме так.
 

Ми почали перевіряти всі папки на старому комп’ютері.

Документів було сотні.

Більшість стосувалася роботи мого батька.

Рахунки.

Договори.

Старі листи.

Я вже майже перестала сподіватися, коли побачила папку без назви.

— Тут.

Дем’ян підійшов.

— Відкривай.

Я натиснула.

Всередині були фотографії.

Не документи.

Фотографії.

Перша — мій батько біля офісу.

Друга — моя мама.

Третя — батько Дем’яна.

Я перегорнула далі.

І завмерла.

На фотографії були ми.

Я й Дем’ян.

Ще зовсім молоді.

Я навіть не пам’ятала цього дня.

— Це…

Дем’ян забрав у мене мишку.

Збільшив зображення.

Ми стояли на якомусь святі.

Навколо були люди.

Я тримала в руках маленьку повітряну кульку.

А поруч стояв він.

— Я не пам’ятаю цього, — сказав Дем’ян.

— Я теж.

Олексій підійшов ближче.

— Це не випадкове фото.

— Звідки воно в батька? — запитав Дем’ян.

— Не знаю.

Я дивилася на екран.

— Скільки нам тут?

— Мабуть, років по десять, — сказав Дем’ян.

Я провела пальцем по монітору.

— Тобто ми зустрічалися ще тоді?

— Схоже на те.

Я похитала головою.

— Але я цього не пам’ятаю.

— Я теж.

Олексій відкрив властивості файлу.

— Фото зроблене у 2009 році.

Я відчула холод.

Та сама дата.

Та сама, що була на старій фотографії.

— Отже, наші батьки справді знали, що ми зустрічалися ще тоді.

Дем’ян мовчав.

Я подивилася на нього.

— Чому вони нам нічого не сказали?

Він відповів не одразу.

— Можливо, тому що хотіли, щоб ми самі все згадали.

— Або щоб ми нічого не згадали.

Він подивився на мене.

— Мілано…

— Що?

— Я починаю думати, що наше життя було побудоване на речах, про які ми навіть не здогадувалися.

Я хотіла відповісти, але не змогла.

Бо думала про те саме.

Ми знайшли ще кілька фотографій.

На одній наші батьки розмовляли.

На іншій — мій батько стояв поруч із людиною, яку я не впізнала.

На третій був Артем.

А на четвертій…

Я побачила свою маму.

Вона стояла біля машини.

Поруч був мій колишній.

Я різко відсунулася від екрана.

— Ні.

Дем’ян подивився.

— Ти його впізнала?

— Так.

— Це точно він?

— Так.

Олексій тихо сказав:

— Цю фотографію я ніколи не бачив.

Я не могла відвести погляд.

— Моя мама знала його?

— Схоже на те.

— Але як?

Ніхто не відповів.

Я відкрила наступне фото.

Мама сиділа в кафе.

Навпроти неї — той самий чоловік.

Мій колишній.

Я відчула, як усередині все стискається.

— Вона з ним зустрічалася.

Дем’ян похитав головою.

— Це ще не означає…

— Я знаю.

Я перебила його.

— Але вони точно знали одне одного.

Я збільшила фотографію.

На столі між ними лежав конверт.

— Що це?

Дем’ян нахилився.

— Не видно.

Я збільшила ще.

На конверті було написано:

«М.»

Я завмерла.

— Це може бути моє ім’я?

— Можливо.

Олексій дивився на екран.

— Або ім’я твоєї мами.

Я не знала, що гірше.
 

Раптом ноутбук видав короткий звук.

На екрані з’явилося повідомлення.

«Ви не повинні були це знаходити.»

Я відсахнулася.

— Що це?

Дем’ян одразу закрив ноутбук.

— Від’єднай його від мережі.

Олексій уже витягав кабель.

— Тут немає інтернету, — сказав він.

— Тоді як…

Ніхто не відповів.

Я подивилася на екран.

Повідомлення зникло.

Через секунду з’явилося нове.

«Тепер ви знаєте про 2009 рік.»

Ще одне.

«Але ви досі не знаєте, чому вона пішла.»

Я відчула, як у мене холонуть руки.

— Хто «вона»?

Дем’ян подивився на мене.

— Твоя мама.

Я завмерла.

Наступне повідомлення:

«Запитайте Мілану, що їй розповідали про останній день її матері.»

Я нічого не сказала.

Дем’ян повернувся до мене.

— Що тобі розповідали?

— Що вона…

Я замовкла.

Мені було важко вимовити це вголос.

— Що вона загинула в авіакатастрофі.

— І все?

— Так.

Я дивилася на екран.

— Мені було сім.

— Ти пам’ятаєш той день?

— Майже нічого.

— А хтось розповідав, де вона була перед польотом?