49.

Я дивилася на аркуш і не могла зрозуміти, чому одна фраза раптом змусила мене забути, як дихати.

«Вона не повинна дізнатися, ким насправді був її батько.»

Мій батько.

Я перечитала рядок ще раз.

Потім ще.

Наче слова могли змінитися.

Не змінилися.

— Що це означає? — тихо запитала я.

Марта нічого не відповіла.

Дем’ян стояв поруч, тримаючи документ у руках.

Я подивилася на нього.

— Ти знаєш щось про мого батька?

Він одразу підняв очі.

— Ні.

— Точно?

— Так.

Я вдивлялася в його обличчя, намагаючись зрозуміти, чи говорить він правду.

— Тоді чому тут написано, що я не повинна дізнатися?

— Бо хтось не хотів, щоб ти щось знала.

— Про що?

— Не знаю.

Я різко відвернулася.

— Знову це слово.

— Мілано…

— «Не знаю». «Не пам’ятаю». «Не можу сказати».

Я відчула, як у голосі з’являється образа.

— Скільки ще таких речей я дізнаюся випадково?

Дем’ян поклав документ на стіл.

— Я не хочу тобі брехати.

— Але ти вже стільки років мовчав.

— Так.

— І тепер я маю просто повірити, що ти нічого не знав?

Він помовчав.

— Про твого батька я справді нічого не знав.

Я подивилася на нього.

— А якщо знав?

— Тоді я б сказав.

— Ти впевнений?

Він зробив крок до мене.

— Так.

Я опустила очі.

Не знаю чому, але цього разу я йому повірила.

Можливо, тому що він не намагався виправдовуватися.

Марта взяла документ.

— Нам потрібно з’ясувати, звідки він.

— Ти думаєш, там є ще щось? — запитала я.

— Я впевнена.

Вона перегорнула кілька сторінок.

— Тут не вистачає частини.

Дем’ян одразу забрав папку.

— Якої?

— Першої сторінки.

Він подивився на мене.

— Отже, ми бачимо тільки середину.

— А початок хтось забрав.

Я провела рукою по волоссю.

— Чудово.

— Мілано…

— Я в порядку.

— Ти точно?

Я усміхнулася без радості.

— Ні. Але буду.

Марта подивилася на годинник.

— Я можу перевірити архів ще раз.

— Разом, — сказав Дем’ян.

— Ні, — відповіла я.

Вони обоє подивилися на мене.

— Я хочу сама дещо перевірити.

— Що саме?

Я дістала телефон.

— Мій старий будинок.

Дем’ян насупився.

— Навіщо?

— Можливо, там залишилися старі документи.

— Ти думаєш, батько міг щось зберігати?

— Не знаю.

Я сама усміхнулася від цієї фрази.

— Але, схоже, сьогодні це моє улюблене слово.

Дем’ян ледь усміхнувся.

— Я поїду з тобою.

Я вже хотіла заперечити.

Але зупинилася.

— Добре.

Марта залишилася в офісі.

Ми вийшли разом.
 

Дорогою я майже не говорила.

Старий будинок знаходився в іншій частині міста.

Я не була там багато років.

Після смерті батька все змінилося.

Мама намагалася почати нове життя, а потім…

Я не хотіла згадувати.

— Ти можеш не їхати, — раптом сказав Дем’ян.

— Я хочу.

— Я не про це.

Я повернулася до нього.

— А про що?

— Якщо стане важко, ми поїдемо.

Я кілька секунд дивилася на нього.

— Дякую.

— За що?

— За те, що цього разу питаєш.

Він усміхнувся.

— Я ж вчуся.
 

Будинок зустрів нас тишею.

Я відчинила старі двері.

Всередині майже нічого не змінилося.

Ті самі стіни.

Ті самі сходи.

Тільки все здавалося меншим.

Я пройшла до вітальні.

— Я тут майже нічого не пам’ятаю.

— Ти була маленькою.

— Так.

Я підійшла до старої шафи.

Відкрила одну шухляду.

Порожньо.

Другу.

Старі листи.

Третю.

Фотографії.

Я сіла на підлогу.

Дем’ян присів поруч.

— Подивимося?

Я кивнула.

На першій фотографії був батько.

Молодий.

Він усміхався.

Я давно не бачила цього фото.

— Я не пам’ятаю його таким.

Дем’ян мовчав.

Я перегорнула наступну.

Там був будинок.

Ще одна.

Я з мамою.

Ще.

Батько з якимось чоловіком.

Я завмерла.

— Стривай.

Дем’ян нахилився.

— Це…

Я придивилася.

— Артем.

На фотографії справді був він.

Молодший.

Поруч із моїм батьком.

Я відчула, як у грудях усе стислося.

— Вони знали одне одного.

— Схоже на те.

Я перевернула фотографію.

На звороті було написано:

«Черкаси. 2009.»

— Ти знав, що Артем знав мого батька?

— Ні.

— Чому всі навколо мене знали одне одного?

Я поклала фото на підлогу.

— А я ні про що не знала.

Дем’ян подивився на мене.

— Можливо, саме тому вони й приховували це.

— Від мене?

— Так.

Я взяла наступну фотографію.

І побачила ще одну людину.

Олексій.

Я завмерла.

— Ні…

Дем’ян забрав фото.

— Він теж тут.

Тепер на фотографії були троє.

Мій батько.

Артем.

Олексій.

Я відчула, як усе всередині холоне.

— Вони знали одне одного ще тоді.

— Схоже на те.

— Але Олексій сказав, що знав Артема давно. Він не сказав наскільки.

— Тепер ми знаємо чому.

Я подивилася на Дем’яна.

— А твій батько?

Він мовчав.

— Дем’яне?

— Я не знаю.

— Але ти впізнав місце.

Він подивився на фотографію.

— Так.

— Звідки?

— Мій батько колись приводив мене сюди.

Я завмерла.

— Сюди?

— Так.

— Коли?

— Приблизно в той самий період.

Я піднялася.

— Чому ти ніколи не говорив?

— Бо я не пам’ятав точно.

— А зараз?

— Тепер починаю згадувати.

Я дивилася на нього.

— Що?

Він заплющив очі.

— У твоєму будинку була кімната, куди мені не дозволяли заходити.

Я озирнулася.

— Яка?

Він показав на двері в кінці коридору.