22.

Я перевела погляд із його очей на простягнуту долоню.

— Це точно не наказ керівника? — тихо запитала я.

Кутики його губ ледь смикнулися.

— Ні.

— А якщо я відмовлю?

— Тоді зроблю вигляд, що нічого не сталося.

Я не стримала усмішки.

— Ви погано брешете.

— Хто сказав, що я збираюся брехати?

Не знаю, що змусило мене погодитися.

Можливо, музика.

Можливо, цей вечір.

А можливо… його погляд, який цього разу був зовсім іншим.

Я вклала свою руку в його.

Його долоня була теплою.

Він не стиснув її надто міцно, ніби боявся, що я передумаю.

Ми вийшли в центр зали.

Навколо танцювали інші пари. Хтось сміявся, хтось фотографувався, а ведучий вже жартував у мікрофон. Але все це ніби відійшло на другий план.

— Одразу попереджаю, — сказала я. — Танцюю я так собі.

— Це ми ще перевіримо.

— Ви надто самовпевнені.

— А ви занадто хвилюєтеся.

— Помітно?

— Дуже.

Я тихо зітхнула.

— Ну от.

— Розслабтеся.

— Легко сказати.

— Тоді дивіться не на всіх.

— А на кого?

Він трохи нахилив голову.

— На мене.

Я слухняно підняла очі.

І одразу пошкодувала.

Бо відвести погляд виявилося значно складніше.

Музика була повільною.

Його рука впевнено лежала на моїй спині, а моя — на його плечі.

Я ніколи не думала, що людина, яка майже завжди говорить сухо й по суті, може так добре танцювати.

— Ви ще й танцюєте.

— Це вас дивує?

— Якщо чесно… так.

— Чому?

Я засміялася.

— Бо в моїй уяві після роботи ви просто… зникаєте.

Він підняв брову.

— Зникаю?

— Ну так. Їдете додому, відкриваєте ноутбук і працюєте до ранку.

Він тихо розсміявся.

Справді розсміявся.

Я завмерла.

— Що?

— Нічого…

— Кажіть.

— Просто… я вперше чую, як ви смієтеся.

Він на секунду замовк.

— І як?

— Краще, ніж коли ви всіх лякаєте.

— То я лякаю?

— Ви серйозно питаєте?

— Можливо.

— У перший день мені здалося, що ви мене звільните ще до обіду.

— Не було такого бажання.

— Брехня.

— Можливо… трохи.

Я легенько штовхнула його ліктем.

— От бачите.

Він похитав головою.

— Ви стаєте сміливішою.

— Це погано?

— Ні.

Він сказав це тихо.

Майже пошепки.

І чомусь від цього одного слова в мене всередині все перевернулося.

— Дивись, — почувся знайомий голос.

Я краєм ока помітила Олену.

Вона стояла біля столика разом із ще двома колегами й дивилася просто на нас.

Помітивши мій погляд, вона широко усміхнулася й ледь помахала рукою.

Я лише закотила очі.

— Нас уже обговорюють, — прошепотіла я.

— Хай.

Я здивовано подивилася на Дем’яна.

— Вас це зовсім не хвилює?

— А вас?

Я чесно замислилася.

Ще тиждень тому — так.

Зараз…

Не дуже.

— Напевно, ні.

— Тоді й мене теж.

Його відповідь прозвучала так спокійно, ніби чужа думка справді не мала для нього жодного значення.

Мені це чомусь сподобалося.

Музика добігала кінця.

Я вже хотіла зробити крок назад, але несподівано зачепилася підбором за край довгої сукні.

— Ой…

Усе сталося за секунду.

Я втратила рівновагу.

Та впасти не встигла.

Дем’ян миттєво притримав мене за талію.

Між нами майже не залишилося відстані.

Я відчула, як шалено калатає моє серце.

І чомусь була майже впевнена…

Він теж це помітив.

— Ціла? — тихо запитав він.

Я кивнула.

Але не відразу.

Бо в цей момент дивилася лише на нього.

На його очі.

На ледь помітну усмішку.

На те, як близько він був.

Навколо ніби все стихло.

Не було музики.

Не було людей.

Лише ми.

Я затримала подих.

Здавалося, ще кілька сантиметрів…

І щось зміниться назавжди.

— Дем’яне!

Чоловічий голос різко повернув нас до реальності.

Ми одночасно озирнулися.

До нас уже прямував один із партнерів компанії.

Дем’ян повільно відпустив мою талію.

Так, ніби зовсім не хотів цього робити.

— Схоже, нас знову врятували від незручної ситуації, — спробувала пожартувати я.

Він подивився на мене уважніше, ніж зазвичай.

— А може… навпаки.

Я не встигла нічого відповісти.

Він уже відійшов поговорити з партнером.

А я залишилася стояти посеред зали.

І вперше за весь цей час зрозуміла одну просту річ.

Я більше не чекала понеділка лише через роботу.

Я чекала зустрічі з ним.