1.

Я ніколи не думала, що звичайний понеділок може перекреслити все, над чим я працювала останні два роки.

Того ранку місто жило своїм звичним життям. Люди поспішали на роботу, хтось нервово дивився на годинник, інші стояли в черзі за кавою, ніби запізнення на кілька хвилин могло змінити їхній день. Для когось це був початок нового тижня. Для мене — кінець цілого етапу життя. Щоправда, тоді я про це ще не здогадувалася.

Я вийшла з автобуса за дві зупинки до офісу. Робила так майже щоранку. Любила пройтися пішки, поки місто остаточно прокидалося. Свіже повітря допомагало зібрати думки, а коротка прогулянка стала маленьким ритуалом, без якого день здавався неправильним.

У руці була паперовий стаканчик з лате. Бариста в кав’ярні навпроти офісу вже навіть не запитував, що я замовлятиму.

— Як завжди? — усміхнувся він.

— Як завжди.

Іноді мені здавалося, що стабільність складається саме з таких дрібниць.

Я підняла голову на знайому будівлю зі скла й бетону. Велика, сучасна, з блискучими панорамними вікнами. Два роки тому я дивилася на неї із захопленням, стискаючи в руках папку з резюме. Тоді мені здавалося, що отримати тут роботу майже неможливо.

А коли мені зателефонували й сказали: «Вітаємо, ви нам підходите», — я стрибала від щастя по всій квартирі, налякавши сусідів знизу.

Я справді любила свою роботу.

Не тому, що вона була ідеальною.

Не тому, що зарплата була найвищою.

А тому, що кожен день відчувала: я займаюся тим, що мені подобається.

Я любила цей офіс, команду, ранковий шум клавіатур, нескінченні чашки кави й навіть дедлайни, через які доводилося затримуватися допізна.

Коли люди кажуть, що ненавидять понеділки, я ніколи їх не розуміла.

Мені подобалося приходити сюди.

Двері офісу автоматично відчинилися.

— Доброго ранку, Мілано, — привіталася охоронниця.

— Доброго ранку.

Ліфт уже був майже повний.

Хтось гортав новини в телефоні, хтось позіхав, прикриваючи рот долонею. З динаміків тихо грала музика, яку ніхто не слухав.

Коли двері відчинилися на дев’ятому поверсі, мене вже зустрів знайомий запах кави й свіжого паперу.

— Нарешті! — почувся веселий голос.

Я усміхнулася.

— Доброго ранку, Іро.

— Я вже думала, що ти вирішила прогуляти роботу.

— Один раз запізнилася на три хвилини, і ти досі мені це згадуєш.

— Бо це історична подія.

Я тихо засміялася.

Саме за це я любила Іру. Вона завжди знаходила привід пожартувати навіть у найнапруженіший день.

— Каву вже пила? — запитала вона.

Я підняла склянку.

— Як бачиш.

— Зрадниця. Могла й мені взяти.

— Наступного разу.

— Записала.

Я сіла за свій стіл, увімкнула ноутбук і відкрила пошту.

Тридцять сім непрочитаних листів.

Нічого нового.

— Мілано.

Я підняла голову.

Біля мого столу стояла Оксана з бухгалтерії.

Її обличчя було дивно серйозним.

— Директор просив, щоб ти зайшла до нього, як тільки прийдеш.

Я трохи насупилася.

— До мене?

— Так.

— Не сказав навіщо?

Вона лише похитала головою.

— Ні.

У грудях неприємно защеміло.

Я швидко перебрала в голові останні проєкти.

Ніби все добре.

Жодних помилок.

Жодних конфліктів.

Жодних причин викликати мене з самого ранку.

— Може, премію дадуть, — підморгнула Іра.

Я усміхнулася, хоча чомусь ця усмішка вийшла неприродною.

— Було б непогано.

Та всередині вже народжувалося дивне відчуття.

Наче перед грозою.

Коли небо ще світле.

Але ти вже знаєш, що за кілька хвилин почнеться злива.

Я ще кілька секунд сиділа, дивлячись на монітор, хоча навіть не бачила того, що було на екрані. Курсор миготів у порожньому документі, а думки одна за одною перебирали можливі причини виклику.

Може, справа в новому проєкті?

Або клієнт залишив якісь зауваження?

У голові не вкладалося, що причина може бути серйозною. За два роки роботи мене жодного разу не викликали до директора без попередження.

— Ну чого застигла? — Іра легенько штовхнула мене ліктем. — Іди, бо ще подумають, що ти втекла.

— Та йду вже.

Я встала, машинально поправила піджак і глибоко вдихнула.

Коридор, яким я проходила майже щодня, сьогодні здавався довшим, ніж зазвичай. За скляними перегородками колеги працювали, розмовляли телефоном, сміялися. Життя офісу тривало так само, як і завжди.

Тільки в мене чомусь усе всередині стискалося.

Я зупинилася біля темних дерев’яних дверей.

На табличці золотими літерами було написано:

Генеральний директор.

Тихо постукала.

— Заходьте.

Я відчинила двері.

— Доброго ранку.

— Доброго, Мілано. Проходьте, будь ласка.

Директор підвівся з-за столу й жестом запропонував сісти навпроти.

Я сіла, поклавши долоні на коліна.

Він не поспішав починати розмову.

Лише зняв окуляри, відклав їх поруч із папкою документів і кілька секунд мовчав.

Мені це зовсім не сподобалося.

Люди мовчать перед складними словами.

— Мілано… — нарешті заговорив він. — Насамперед хочу подякувати вам за вашу роботу.

Серце пропустило удар.

Ні.

Тільки не це.

— За два роки ви стали важливою частиною нашої команди. Ви відповідальна, уважна до деталей і завжди доводите справу до кінця.

Я мовчала.

Здавалося, я вже знала, що буде далі.

Просто не хотіла цього чути.

— На жаль… компанія зараз проходить через серйозну реструктуризацію.

Я дивилася кудись повз нього.

Усе навколо наче стало тихішим.

— Ми змушені скоротити частину працівників.

У голові лунав лише один короткий звук.

Наче щось обірвалося.

— І… серед них опинилася ваша посада.

Я опустила очі.

Намагаючись не показати емоцій.

Не зараз.

Не перед ним.

— Рішення ухвалювалося не через вашу роботу, — швидко додав директор. — До вас немає жодних претензій. Навпаки, я із задоволенням дам вам рекомендації, якщо вони знадобляться.