4.

Софія

Чомусь всі вважають, що час лікує. Може, так і є, щось затирається, забувається, відходить на другий план, не так болить, як на початку, але точно не виліковує.

У мене було стільки часу, а легше не стало. Ось зовсім. Що б не робила.

Спочатку я не вірила, що все закінчилося, що він так просто пішов, нічого до ладу не пояснивши. Потім довго плакала, швидше від безсилля та несправедливості. Страждала, переглядала фотографії, знову плакала. Потім настав якийсь штиль, взагалі нічого не відчувала і навіть думала, що все, вимкнулося кохання й так і залишуся оболонкою, а не людиною. Без почуттів. Без надії.

Але через деякий час все повернулося у дворазовому розмірі, і мені з кожним днем ​​ставало тільки гірше.

Я сумувала, мені його не вистачало, і в якийсь момент звикла. Навчилася жити з болем, відволікатися від нього. А що ще лишалося робити?

Кохання — хвороба. Вона тебе не вбиває, але мучить постійно, і зробити ти нічого не можеш. Нема ліків. Хоча впевнена на сто відсотків, що ті, кому пощастило більше у цьому сенсі, посперечалися б зі мною. Але такою є моя реальність.

— Наш новенький якийсь злий сьогодні, — видихає Ганна Павлівна, поки ми п'ємо каву в кабінеті. — Не знаю, що у нього там сталося, думала, ми зможемо обговорити плани на сезон, але він учора відмовився, переніс на сьогодні.

Приїхавши на роботу, насамперед зайшла до начальниці на каву. Це наш своєрідний ритуал, до якого обидві вже звикли.

Беру до рук шоколадну цукерку, практично заїдаючи стрес. Мало того, що Марка бачу кожну зміну, то тепер і настрій його обговорюю з колегами. Світ жорстокий.

Мені здавалося, що я змирилася, але після нашої зустрічі біль уже не безбарвний, він набув яскравих фарб і нагадує тепер про себе постійно.

Варюся у цьому кошмарному казані вже понад тиждень, і ніколи ще за мою кар'єру не мала стільки вихідних, як за цей час. Але справі, в цілому, це й не допомагає, тому що коли я на роботі, то як дивна шарахаюся по кутках, а коли вдома, то планую, як шарахатимуся по кутках. Замкнуте коло.

— Дайте йому час, він тут людина нова, ще не звик, — спокійно відповідаю я.

Що ще казати? Не звертайте увагу, зі мною він поводиться ще дивніше?

Що загалом правда, адже якщо ми бачимося, Сокольський не втрачає можливості зі мною поговорити чи запросити кудись. Це вже нагадує переслідування.

Не розумію, що на нього находить? Невже все ж таки почувається винним? Так я начебто сказала, що пробачаю, навіщо ворушити минуле? Він же аж ніяк не спрощує нам життя, тільки ставить мене у незручне становище. Тепер я почуваюся винною, бо ніби поводжусь як стерво. Хоч і маю на це повне право.

— Ой, як би він справ не навернув, Соне, — начальниця задумливо хитає головою. Ясно, що Марк їй не подобається. — Ми ось спілкуємося, я багато говорю, намагаюся знайти до нього підхід, а він як робот — зайвого слова не витягнеш із нього. Терпіти таких людей не можу, а ти знаєш, Нікольський теж був не подарунок, але ж з ним можна було розмовляти, а тут ніяк.

Дивно, звісно. Той Марк, якого я кохала і пам'ятаю, був веселим і балакучим. Він завжди був душею компанії, постійно жартував, притягуючи до себе захоплені погляди. Але, з іншого боку, він тепер не безшабашний студент, якому були моря по коліна. Зараз він серйозний бізнесмен, йому ніколи всім усмішки роздаровувати й базікати.

— Мені здається, ви надаєте цьому значення. Дайте йому спокій, нехай звикне до місцевості, до людей, вдасться у справи. Ми ж нічого про нього не знаємо, — видихаю, не знаючи, що додати. Цілком не хочеться його обговорювати, але зізнатися Ганні, що він мій колишній, язик не повертається.

— Краще б і не знали, — Ганна нервово розвертається на кріслі до монітора. — Не люблю зміни, Соне. Проблеми із цим Сокольським будуть, ось побачиш. Сумую за колишніми часами.

Матінко, що вже казати про мене? Якщо їй важко з Марком перебувати, то мені тим паче. Вчора вже навіть переглядала вакансії в інтернеті на випадок, якщо доведеться піти. Але, як на зло, нічого пристойного немає, а гроші з неба мені не падають.

— Гаразд, іди працювати, Сонечко. Щось ми забалакались, — начальниця втомлено потирає скроні, налаштовуючись на новий робочий день. Що не кажи, але зміни їй і справді не до смаку. — У двісті шостому номері тріщина на скляному столику, подивишся?

— Звісно, зараз цим займусь, Ганно Павлівно, — швидко підводжуся з місця і виходжу до коридору.

Не подобається мені настрій управительки, останнім часом вона сама не своя, ніби щось знає, але розповісти не може. Дивний час настав.

Через пів години я вже проводжу ревізію двісті шостого номера, поки в ньому триває прибирання. Після вчорашнього вихідного та неробства вдома розглядати тріщину на склі — одне задоволення.

— Швидше за все, це сталося давно, а останніми днями чимось добили, — придивившись до гладкої та холодної поверхні, виношу свій вердикт. — Може, важке щось поставили?

Чорт, гарний столик був. Їх лише три таких, і коштують вони шалених грошей.

— Ми тільки вчора помітили це, коли натирали його, — відповідає покоївка Марія. — Я спершу вирішила, що мені здалося, скло ж товсте, а потім придивилась, і ось.