Розділ 4.

Дамир надіслав адресу – затишна кав'ярня неподалік від центру, схована у провулку, де шум міста ледь долинав. Коли Єва прийшла, він уже чекав, сидячи за невеликим столиком біля вікна. Промені травневого сонця, що пробивалися крізь вітражі, освітлювали його обличчя, роблячи сірі очі ще більш глибокими та виразними. Він підвівся, коли вона підійшла, і на його губах заграла та сама, ледь помітна посмішка.
– Привіт, Єво. Радий, що ви прийшли, – його голос був теплим і щирим.
– Доброго дня, Дамире, – відповіла вона, відчуваючи легке хвилювання.
Коли вона сідала навпроти, Дамир дивився на неї з тією ж увагою, що і в парку, але цього разу в його погляді не було співчуття. Було захоплення. І це змусило Єву, яка давно вже не звертала уваги на власну зовнішність, відчути легке ніяковість.
У світлі дня Єва справді була схожа на витончену квітку, що повільно розкривається після довгої зими. Її довге, хвилясте волосся кольору темного меду, що спадало на плечі, зараз було розпущене, і сонце ловило в ньому золотисті відблиски. Великі очі кольору лісового горіха, зазвичай приховані смутком, сьогодні здавалися яскравішими, обрамлені густими, довгими віями. Хоча під ними ще залишалися легкі тіні від безсонних ночей, в них уже проблискувала іскорка життя.
Шкіра її обличчя, бліда та порцелянова, нагадувала пелюстку магнолії, а високі вилиці та стрункий ніс додавали її рисам шляхетності. Пухкі, природного рожевого відтінку губи були трохи стиснуті від хвилювання, але Дамир помітив, як вони змінюються, коли вона ледь помітно посміхалася. Навіть у її витонченому, але простому одязі – легкій сукні пастельного відтінку, що підкреслювала тендітність її фігури, – відчувалася якась природна грація. Кожен її рух був плавним і витонченим, немов танець. Її довгі, тонкі пальці нервово торкалися чашки, щойно принесеної офіціанткою.
Він помітив, як вона соромиться його пильного погляду, і легка усмішка торкнулася його губ.
– Каву з молоком, як ви любите? – запитав Дамир, немов прочитавши її думки.
Єва здивовано підняла брову.
– Звідки ви знаєте?
– Здогадався, – відповів він, його сірі очі блиснули. – У вашому погляді є щось ніжне, і мені здалося, що це добре пасує до ніжності кави з молоком.
Її щоки трохи порожевіли, і вона дозволила собі легку, справжню посмішку.
– Можливо, ви екстрасенс?
– Можливо, – загадково відповів Дамир. – Або просто вмію спостерігати.
Офіціантка принесла їхню каву. Аромат свіжозварених зерен наповнив повітря. Вони почали розмову, спочатку несміливо, про погоду, про парк, про дрібниці, що не мали великого значення. Але з кожним словом, з кожним поглядом, що зустрічався з її поглядом, Єва відчувала, як бар'єри навколо її серця починають танути.
Дамир говорив спокійно, без поспіху. Він розповідав про свої подорожі, про любов до старих книг, про своє захоплення музикою. В його голосі не було жодного хизування, лише щирий інтерес до життя. Він був чудовим слухачем, і Єва, сама того не помічаючи, почала ділитися з ним дрібницями зі свого життя – про свою роботу дизайнеркою, про любов до квітів, про самотність, яка її обтяжувала останнім часом. Вона ще не торкалася глибоких ран, але відчувала, що з ним вона змогла б це зробити.
Він спостерігав за нею, його сірі очі немов вбирали кожну її емоцію, кожну тінь на її обличчі, кожну іскорку, що спалахувала в її очах. У його погляді не було осуду, лише незбагненна глибина та розуміння. І Єва, відчуваючи цей погляд, усвідомлювала, що вперше за довгий час вона не ховає своєї душі, не приховує своєї вразливості.
На вулиці вирував травень: сонце гріло, вітер приносив аромати весни, люди посміхалися. А тут, у затишній кав'ярні, серед аромату кави та ніжних променів світла, розгорталася їхня власна історія. І, дивлячись на Дамира, на його спокійне, сильне обличчя, Єва відчувала, як крихке зернятко надії, що проросло в її серці, починає міцніти, обіцяючи, що її травень дійсно буде іншим.