Глава 14

Вранці одразу попрямувала до Олега Юрійовича, щоб підтвердити переведення, потім активно працювала, закриваючи усі невирішені завдання, не хочеться комусь залишати свої борги. 
Усі пішли на корпоратив, залишивши мене, анестезіолога та чергового хірурга. Хоч би не було позаштатних ситуацій, бо ж операційна медсестра в барі запалює! Слава Богу, все пройшло відносно спокійно, навіть нудно, загалом, без подій. 
А у понеділок я вже переодягалася в уніформу на 5 поверсі, у відділенні гінекології та акушерства. 
До речі, пологи тут не приймають, жінки приходять із проблемами або стають на облік у зв'язку з вагітністю (до 32 тижнів). 
Мені було дуже комфортно з перших хвилин перебування у відділенні. Дівчатка-медсестри прийняли мене тепло, лікарі теж дуже прихильно, а завідувач відразу все показав і розповів про обов'язки. 
- Насте, – пояснює моя старша колега по роботі. – Зранку ми всім вимірюємо температуру, тиск, беремо кров на аналізи та до 10 починаємо підключати крапельниці, – продовжує інструктаж жінка. 
Коротше, все зрозуміло, нічого нового, КТГ я освоїла за хвилинку, а інших нових для мене приладів не було. 
День пройшов цілком благополучно, єдине, що мені шкребло душу – я не бачила Завгороднього. 
Наступна зміна теж пройшла в очікуванні мого лікаря, але безрезультатно - він не писав, не дзвонив і не приходив до нас у відділення (логічно, що йому тут робити). 
- Настю, придивись за цією жінкою, будь ласка, – чергова лікарка мені дуже сподобалася, добра, чуйна та професіонал, без зайвих сентиментів, все по справі. 
- Звісно, Олено Володимирівно, - відповіла, роблячи замітку в блокноті. 
При обході я на неї звернула увагу, пацієнтка, з травмою статевих органів, виглядала пригніченою і зацькованою, не віриться, що травма отримана ненароком під час сексу... І, підозрюю, не одній мені не віриться. 
- Ще раз доброго дня. Я – Настя, Вас можна просто по імені називати?– мені потрібно  було спробувати знайти контакт із хворою, а перехід на імена це перший ступінь у взаємодії. 
- Так, я – Жанна, – відповідає пацієнтка. 
- Дякую, Жанно, Ваші аналізи лікар уже озвучила? - запитала я, сідаючи поруч на стільчику. 
- Так, у мене гематома та розрив статевих органів та… сифіліс…– прошепотіла молода жінка. 
- Ну Ви не переживайте, це все зараз дуже добре піддається лікуванню. Пролікуєтесь з партнером і все буде чудово! - як же мені її розговорити? Жанна виглядала якоюсь переляканою… - Жанно, у Вас все добре? Може Вам необхідно щось купити з дрібних речей? Я можу допомогти. 
- Ні-ні, нічого не треба, дякую,- відповідає вона, я ж бачу, що дуже їй щось від мене потрібно, але вона не наважується сказали вголос. 
Ну, значить, підійдемо з іншого боку - заслужимо довіру. 
Відпрацювавши зміну я пішла назад у палату з наміром поговорити з Жанною. На щастя, вона більш радісно мене зустріла і ми близько години вели невимушений діалог, швидше, монолог з мого боку, але іноді і вона підключалася. 
- Жанно, була рада трохи поговорити, я завтра ввечері на зміну заступаю, принесу тобі твої улюблені шоколадні круасанни. Бувай, до зустрічі! – ми попрощалися і я неспішно побрела у бік метро. 
Ось пройшла ще одна зміна, а від Завгороднього жодної ініціативи... І на що я сподівалася? Як тільки  я випала з його поля зору – він про мене забув. 

Сьогодні Жанна була особливо мовчазною та нервовою.  
Гарна молода жінка, вона дуже чогось боїться, і її страх перекриває всі інші емоції. 
- Жанно, а можна нескромне питання? - зважилася  заговорити на незручну інтимну тему. - Як так у вас вийшло? Ну ти зрозуміла… 
Жінка раптово плакати, спочатку тихо, а потім просто ридала і не могла зупинитися. 
- Він щось з тобою зробив проти твоєї волі? Якщо це так, не мовчи, ти не зробила нічого поганого, ти – жертва, – я намагалася її заспокоїти і донести, що мовчати не можна. – Якщо промовчати, то це може повториться, розумієш? І наступного разу все може бути ще серйознішим. Не бійся. Краще сказати, аніж терпіти. 
Жінка плакала і плакала... Я мовчала і просто обіймала її, підтримувала. 
Через годину її сльози висохли, вона рішуче подивилася на мене і сказала: 
- Ти можеш мені допомогти? 
- Постараюсь, в чому саме потрібна допомога? – відповіла пацієнтці. 
- Я хочу написати заяву до поліції. Допоможеш? - в її очах був відчай і благання про допомогу, в той же час, я побачила, що вона наважилася. 
- Так. Я допоможу. Тільки будь готова розповісти про все чітко та злагоджено, це важливо. 
Ми посиділи ще кілька хвилин і я попрямувала до завідувача. 
- Олеже Юрійовичу, можна? – постукала у двері, мене запросили. В кабінеті я побачила ще Олену Володимирівну. – Жанна Оболонська хоче написати заяву до поліції про зґвалтування. 
На кілька секунд зависла тиша, першою заговорила Олена Володимирівна: 
- Я щось подібне підозрювала, у неї дуже нехарактерні рани, рвані, і ще їй засовували великі та гострі предмети, ну,  занадто для БДСМ, це швидше садизм якийсь. 
- А чому це вона наважилася? – Олег Юрійович був відверто здивований. 
- Ну, мене Олена Володимирівна попросила поспостерігати за пацієнткою, ось я і поспостерігала… -  розвела руки, мовляв, ну що не так? 
- Зрозуміло, молодець, Ульянова, тепер це відповідальність нашої ради лікарів щодо підтримки жертв насильства, я їм зараз зателефоную і ми все грамотно оформимо. Чи можеш на час показань побути з пацієнткою? Твої рутинні завдання дівчата виконають, не хвилюйся, – завідувач все розклав по поличках і не залишалося більше нічого, крім як все виконувати. 
Мені було дуже-дуже страшно все це чути ... Її хлопець отримував задоволення принижуючи і фізично ображаючи, були спочатку легкі побої перед статевим актом, потім все ставало жорсткішим і жорсткішим, в хід пішли речі з БДСМ, потім навіть побутові речі. І після знущань були зґвалтування. 
Я була під сильним враженням, як, чому у нас такі дівчатка, що терплять приниження та насильство над собою? Потрібно бігти з усіх ніг, кричати про це! Головне, не мовчати та не терпіти! Ми з дитинства чуємо приказку «б'є – значить кохає», звідки вона у нас? Її треба викоренити і ніколи не розповідати нікому. 
Загалом, сильно накрило... Навіть не згадала про те, що знову не бачила Завгороднього... Ну, згадала вже вдома. 
Сильно хотілося плакати…  
ПМС чи історія Жанни, а може жіноча образа на Романа, але настрій був саме «проревітися».  
Щось я плакса останнім часом, але якщо хочеться - значить треба плакати, адже потім легше, а це найголовніше. 

Роман Завгородній
Цього тижня я не мав часу навіть дихати... Операції одна за одною. Я спав по 5 годин на добу, потім йшов до операційної, 16 годин на ногах і по-новому. 
Багато заробив, але втомився, як собака. 
- Привіт, - до мене в кабінет вломився Олег. - Давно тебе не бачив. Виглядаєш так собі, якщо чесно. Ти б поголився, хоча з бородою тобі, на мою думку, ще краще, такий собі брутал. 
- Олеже, у мене пів години між операціями, давай по справі, у тебе 15 хвилин, – махнув рукою, запрошуючи присісти, сам же безпардонно почав жувати бутерброд.  – У нас два хірурга у відділенні захворіли і як назло купа операцій на цьому тижні, пахаю за трьох, так що не налаштований жарти твої слухати. 
- Хотів розповісти про успіхи твоєї Ульянової, цікаво? – хитро посміхнувся друг. 
Мені було цікаво і навіть дуже, давно її не бачив, без неї у відділенні стало пусто. Вона завжди зустрічала мене з яскравою усмішкою та піднімала настрій. Але за цей тиждень про неї на роботі майже не згадував, був завантажений під зав'язку, а вдома... Ну не буду я їй писати смс або дзвонити пізно ввечері, що я їй скажу?... Що скучив?... Хоча це правда , як не дивно... Мені не вистачало дівчини поруч, варто це визнати. 
- Розповідай. Ти ж за цим прийшов сюди, – спокійно відповів Олегу. 
- Вона у нас одну складну пацієнтку схилила заявити про згвалтування, хоча перед цим з нею психолог працювала і нічого. Коротше, дівчина-алмаз, душевна, тепла і безжурна. В колектив влилася миттєво, всі лікарі задоволені. Втратили цінного співробітника, а ми придбали. 
- Я за вас радий, – просто відповів. 
- А коли ви бачилися востаннє? – ніби між іншим зауважив товариш. От до всього йому справа, може послати до біса? 
- Десь тиждень тому. Може довше, ну, з того дня, як вона перевелася, не бачилися, - не став приховувати правду, те, що я про неї згадую вечорами другу знати не обов'язково. 
- Дивися, профукаєш своє щастя. За неї один медбрат питає постійно з неврології і я знаю, що наш Орлов теж поклав на неї око. 
- Олеже, ти не як лікар, завідувач відділення, а як баба-пліткарка, слово честі. Навіщо ти мені це все розповідаєш? - незворушно запитав, хоча мені було неприємно це чути... Значить два залицяльника, плюс Кирюша. 
- Ну дивись, потім не плач! - сказав мудру фразу Олег і продовжив. - Мої 15 хвилин аудієнції закінчилося, на цьому і попрощаємося.