Глава 6

Настя Ульянова

Вранці ми мовчали, точніше він мовчав, а я спочатку намагалася вести діалог, але за кілька хвилин зрозуміла – марно. 
Прокапали крапельницю ми в абсолютній тиші, лікар заснув, я ще додала глюкози та аскорбінової кислоти,  присіла на диван поруч і теж непомітно заснула. 
Розплющую очі – а на мене дивиться Завгородній, і так зовсім зовсім близько, я можу побачити відображення себе в його зіницях. Він спокійний і навіть умиротворяюче розслаблений, чи це через хворобу мені так здається...  
Деякий час ми просто дивилися один на одного. 
Якоїсь миті мені стало ніяково, я піднялася з дивану, пригладила волосся, що злегка вибилося з коси під час сну, опустила свою руку йому на лоб і сказала: 
- У Вас температура спала, перевірте, будь ласка, із використанням вимірювального приладу. Вже ранок, я піду додому відпочину, мені ввечері на нічну зміну заступати, посплю трохи. Вам вже краще, Романе Петровичу? 
- Можна просто Роман, - через деякий час порушив тишу лікар. – І так, мені вже значно краще, дякую, йди додому відпочинь. 
- Ну тоді до побачення? –  не хотілося його покидати, але в той же час я відчула, що пора, моєї допомоги він більше не потребує, і так можуть побачити, як я виходжу з його кабінету і почнуться пересуди, а о 6 ранку є шанс вийти непомітно. 
- До побачення, Настя, - він засунув руку в свою шевелюру, такий знайомий жест, я посміхнулася, кивнула на прощання і вийшла. 
На робочому місці  медсестри традиційно не виявилося. Оце їм тут живеться добре, спить, швидше за все. 
Я швидко забігла в ліфт, натиснула кнопку першого поверху та дозволила собі видихнути – я сьогодні спала на одному дивані з великим Лікарем Завгороднім!!! А ще розмовляла з ним та провела разом стільки годин! 
Адреналін бігав по крові, проганяючи сон, ендорфіни підключилися до цієї гормональної бурі, остаточно перемагаючи мляві спроби мелатоніну повернути сонливість. 
На виході з лікарні мені зустрівся  Петрошенко, він поспішав на зміну. 
- Привіт, мала! - помахав рукою і навис наді мною друг-здоровяк. – А хіба в тебе не нічна сьогодні? 
- Так, нічна. Стоп, звідки знаєш мій графік? - здивувалася я, хоча, знаючи його, здогадуюсь, задобрив якусь медсестру з мого відділу і вона злила мій місячний графік. 
- То чому ти тут? Ти що, ще не йшла з учора? – геть-чисто проігнорувавши мій інтерес з приводу графіка, запитав Коля 
- Миколко, ти не спізнюєшся? Ось-ось зміна почнеться, а ти тут розборки влаштував. Все, я хочу спати, і мені додому пора, а тобі на роботу. Бувай! - сказала я і помахавши рукою, вийшла таки з лікарні. 
На вулиці світило сонце, настала весна... Дерева розпускалися зеленню, трава починала прокльовуватися, а запах... Такий  насичений і ароматний - запах квітучої природи. Вдихнувши на повні груди, я неспішно попрямувала в бік метро. 

Вночі, на роботі, мені дуже хотілося дізнатися про стан лікаря Завгороднього, але я стрималася, на жаль, він, найімовірніше, не оцінить мого прагнення. 
Зміна була на диво спокійною, навіть нудною, час тягнувся нескінченно довго і під ранок не витримала і піднялася на 7 поверх - в нейрохірургію. 
Я одним оком перевірю, чи є він на зміні і як його здоров'я і все. 
- Привіт, – привіталася зі знайомою медсестрою . – А Завгородній сьогодні на нічній зміні чи ні? 
- А тобі навіщо? Він зараз вдома відпочиває, взяв вихідний, наскільки я знаю. 
- Простр так, не бери в голову, дякую за інформацію, - подякувала дівчині і повернулася  до ліфтів. 
- Насте, навіть не сподівайся ні на що, скільки таких приходило і все безрезультатно, його на роботі цікавить виключно нейрохірургія! – почула я в спину. 
Я й сама це розуміла, не гірше за інших…  
Та не пробачу себе ніколи, якщо здамся, не спробувавши завоювати свого Лікаря. 
Минув тиждень, за який мені довелося кілька разів миттю побачити Завгороднього, виглядав він цілком здоровим і незворушним, як завжди. 
Вчора він, проходячи повз мене, зупинився на мить, сказав фразу «вже все добре, не турбуйся» і спокійно пішов далі у справах. 
А я була дуже рада!  
Він, напевно, здогадувався, що переживаю, вирішив заспокоїти… Як же мило з його боку! 
- Ульянова, підійди сюди, – покликав мене черговий лікар. 
Я підійшла до ліжка і побачила жінку років 60, на її обличчі було написано обурення та невдоволення. 
- Насте, я прошу тебе взяти кров у пацієнтки і відвезти на МРТ, впораєшся? - видно, не просто так було поставлене мені це питання, відчуваю, що жінка не з легких пацієнтів. 
- Цілком, - шепнула йому і перевела погляд на хвору. 
- Доброго дня, мене звати Настя, прошу залишайтеся на місці, я за хвилинку до Вас підійду, - звернулася до неї. 
- Ти вже третя, дуро, понабирають безглуздих дівок, а нам мучся! - жінка демонстративно відвернулася від мене. 
Ну окей.  
Може в неї  агресія - це симптом, схожу за системою набору крові і повернуся. 
За хвилинку вже була знову біля жінки. 
- Дайте, будь ласка, руку, - попросила я. 
- Не хочу, ти мені не подобаєшся, пика дурна і молода зовсім, хочу іншу! - примхливо надула губи пацієнтка. 
- Так нас всього три на зміні, інших не буде, – я спокійно розвела руками.  – Оберайте з тих, хто є. 
- Мені не підходить ніхто! 
- У вас щось болить? Адже Ви в невідкладній допомозі зараз знаходитесь, отже Вам потрібна нагальна допомога. Розкажіть мені і я направлю вас до профільного лікаря, – спробувала знайти підхід до жінки з іншого боку. 
- Мене вже оглядав лікар і я все йому розповіла, навіщо повторювати звичайній медсестрі? - вона не йшла на контакт, ну ніяк. 
- Справа в тому, що Вас не можуть перевести без аналізів та необхідних перевірок, тому якщо не хочете чекати наступну зміну, то прошу Вас погодитись на мене, я все зроблю швидко і якісно, обіцяю, – з усмішкою, приємним голосом запропонувала альтернативу. 
- А чому це я повинна чекати наступної зміни?! – вигукнула пацієнтка, переходячи на фальцет. 
- Ну так, прийдуть інші три медсестри і нас змінять, підберете собі до вподоби. 
- А скільки чекати? 
- Близько 5 годин, не довго, насправді. Ми з вами вже хвилин 10 розмовляємо і Ви не скаржитесь на біль, значить, він Вас особливо не турбує, можете почекати. Я тоді піду? Іншим хворим я цілком підходжу як медсестра, - як і раніше мило посміхаючись, кивнула і попрямувала до стійки, щоб взяти мед карту цієї пацієнтки. 
- Почекай! - гаркнули мені вслід. – Звідки ти вилізла така? Та ти знаєш, хто я така? – обурено кричала на мене жінка. 
- Я  університет недавно закінчила, вибачте, про Вас ще нічого не знаю, зараз карту подивлюся, - і демонстративно з розумним виглядом почала читати. -  Вона майже порожня, адже Ви аналізи відмовляєтеся робити, тому нічого сказати не можу, - я була дружелюбна і спокійна . 
Видно, що жінка потребує уваги, хочеться випустити пару, я не проти, хай собі кричить і влаштовує театральні вистави, без проблем підіграю. У відділенні хворих небагато, час є. 
- Я – VIP пацієнт, мій син тут головний спонсор! – з гордістю вимовила хвора, задерши підборіддя. 
Зрозуміло, їй погано, а син не приділяє уваги, ось вона спеціально і влаштовує сцени. 
- Як вам пощастило, у вас такий чудовий син! Скільки робить для лікарні та людей, Ви можете ним пишатися, тільки дуже зайнятий, напевно… – сказала я. 
- Так! Він справжній молодець! Успішний бізнесмен, спортсмен, скільки захоплень, хобі, ще б одружився і все, мамі можна спокійно вмирати, – вона з трепетом та азартом розповідала про найдорожчу людину у її світі. 
- А хочете ми йому зателефонуємо і скажемо, що ви у лікарні? - запропонувала жінці. 
- Ні, не треба його відволікати, ти маєш рацію, він дуже зайнятий. Насправді, я знаю, що в мене за хворобуюа – пухлина головного мозку, сьогодні просто знепритомніла, ось мені й викликали швидку допомогу, – я подивилася їй у вічі і побачила смуток самотньої людини. Мені стало її дуже шкода. 
- А вона неоперабельна? – вже зовсім близько підійшла до пацієнтки і сіла на стільчик біля ліжка. 
- Кажуть, що можна зробити операцію, потім курс хіміотерапії. Я відмовляюся, не хочу вмирати у муках… – тихо й приречено звучав її голос… Як же так! Адже треба намагатися, завжди треба намагатися жити, і якісно, на повні груди. 
- Я перепрошую, як Вас звати? - я подивилася їй у вічі і побачила одиноку сльозу, що спускалася по щоці. 
- Катерина Іванівна. 
- Мою маму теж звати Катя, - як завжди, при спогаді про маму стає тепло на душі. - Вона найкраща мама у світі! І Ви також найкраща мама для свого сина! І я впевнена, він хоче для Вас найкращого. Може, варто спробувати заради нього? Адже самі кажете, що треба ще одружити, побачити онуків, Вам є для кого жити! – я взяла її руку і легенько потиснула, підбадьорюючи та підтримуючи жінку. 
Вона мовчала близько хвилини і зрештою сказала: 
- А ти молодець, відчуваєш людей, у цьому твій талант. Я 15 хвилин тому не хотіла нічого робити, а зараз задумалася. 
- Ви така ще молода, гарна, скільки цікавого попереду. І головне, у вас є син, заради якого варто спробувати. Давайте для початку здамо кров і зробимо МРТ, адже це не боляче? А далі подумаєте, як бути, – обережно запропонувала Катерині Іванівні. 
- Давай, - і вона простягла мені руку. 
Після маніпуляцій я супроводжувала пацієнтку у відділення нейрохірургії і на свій страх і ризик зазирнула в медичну карту та зателефонувала синові жінки. 
- Доброго дня, я медсестра 32 лікарні, до нас потрапила Ваша мама, її життю нічого не загрожує, не переживайте, вона знаходиться у відділенні нейрохірургії, - скоромовкою промовила. 
- Та Ви що??? А що з нею? - чоловік на тому боці дуже здивувався. 
- Давайте Ви самі в неї запитаєте. З мого боку і так було непрофесійно зателефонувати до Вас. Пробачте за це. Я просто подумала, що вона не захоче Вам турбувати. 
- Так, я від Вас вперше почув, що мама хворіє. Як вас звати? – його голос був стривоженим та засмученим. 
– Ульянова Настя. Ще раз вибачте, що зателефонувала. 
- Навпаки, дякую вам. 
- До побачення, - закінчила розмову і поклала слухавку. 
Зараз я залізла в особисті дані пацієнта і зробила непрофесійний вчинок... Але якби моя мама Кет захворіла, я була б дуже рада, що якась медсестра вирішила порушити правила. 
Життя людини важливіше за бюрократію.