Глава 4.

- Доброго ранку, дівчатка, - я з усмішкою на вустах і бадьорим кроком з'явилася у відділенні, мені всі усміхнулися, привітавшись у відповідь. 
У нас дуже приємний колектив, спритні, добрі і на позитиві колеги-медсестри, та тут нудьгувати або сумувати просто часу немає, ось ми всі і працюємо на благо суспільства і додаємо бонусів собі в карму. 
- Сьогодні день обіцяє бути гарячим! – каже Христина, моя беззмінна партнерка та наставниця, – Чула, що десь аварія серйозна сталася і до нас везуть купу пацієнтів, тому швидко пий чай зі смаколиками, а то швидше за все і пообідати не зможемо. 
- Зрозуміла, - чай вже і в горло не поліз, думки перейшли на майбутню роботу. 
- Я вже все підготувала, не озирайся навкруги, – помітила подруга. 
І почалося. 
Знаєте такий вираз – аж попа змокла від поту, це точна характеристика сьогоднішнього дня. 
- Ульянова! – кричить Галина Федорівна, – Швидко телефонуй в нейрохірургію, тут немовля з черепно-мозковою травмою. 
Я мчу до телефону, кидаючи систему, потім поставлю крапельницю, чоловік в досить легкому стані, почекає трохи. 
- Алло, вибачте, не знаю подробиць, немовля з черепно-мозковою травмою потребує термінової операції! – почала я пояснювати, подумки готуючись перевозити маленького пацієнта у відділення нейрохірургії. 
- Добре, чекаємо,  – отримала підтвердження та миттєво повернулася до завідувачки. 
На кушетці лежав піврічний малюк з розбитою головою і безліччю гематом, дякувати Богу, самостійно дихав і було серцебиття в межах допустимого. 
- Настя, бери Христину і скоріше перевозіть, – дала мені команду Галина Федорівна. 
Христини ніде не було, я гукала, заглядала по кімнатах відділення, дівчину так і не знайшла.  
Не дивно, адже тут такий хаос, що я її довго шукатиму. Та й взагалі, вільних рук нема, доведеться самій везти, на свій страх та ризик. 
Взяла кушетку та швидко поїхала у вантажний ліфт. 
На 6 поверсі мене зустріла медсестра, забираючи маленького пацієнта. Я вже збиралася йти, коли побачила, що дівчину вирвало прямо на підлогу, вона скрутилася і присіла. Боже, це ще що? 
Обійшовши хвору медсестру, я взяла кушетку з немовлям і поїхала до відділення. 
Мене зустрів Завгородній, котрий уже переодягався для операції. 
- Де Марія? - запитав він мене, я з нерозумінням подивилася на нього. – Де медсестра нашого відділення? 
- Ну… її знудило перед входом, припускаю, що вона, як і раніше, там, - зазначила очевидне. 
Тут прилади почали голосно звеніти, сповіщаючи про зупинку серця у малюка. 
- Погані справи, - зауважив лікар, - Ти коли-небудь асистувала, як операційна медсестра? – навіщось запитав Роман. 
- Ні… – перелякано прошепотіла, а прилади тим часом продовжували верещати, нагадуючи про маленького пацієнта на межі життя та смерті. 
- Значить переодягайся, підготуй пацієнта та вези в операційну номер 5. Анестезіолога зараз викликаю, часу нема зовсім, – дає розпорядження Завгородній. 
Я була в ступорі, на автоматі кивнула і повезла дитину в потрібному напрямку. 
Не знаю, звідки в мені взялася рішучість і зібраність, але я швидко підготувала пацієнта, переодяглася і завезла каталку в операційну. 
Там на мене чекали анестезіолог, його медсестра, доктор Завгородній та його помічник-лікар. 
- Починаємо операцію, як тебе звати? - запитав Роман мене. 
- Настя… – відповіла майже пошепки. 
- Насте, ти молодець, все зробила правильно, тепер тобі треба подавати нам інструменти, ми їх підготували та виклали на стіл. Я тобі конкретно говориму, що мені треба, а ти будеш мені це давати в руки, зрозуміла? - він дивився мені прямо в очі, зосереджений і зібраний. 
Його спокій і впевненість мене заспокоїли, я ж вчила все це і ми тестували не раз на практичних заняттях, як і що треба робити під час операції, і хоча я не була операційною медсестрою, теорію знала добре. 
- Так, зрозуміла, - рішуче кивнула головою, підходячи до столу з інструментами. 
- Тоді почнемо, - спокійно сказав лікар Завгородній. 
- Скальпель, – пролунала перша команда.  
Моя рука потяглася і взяла скальпель, який вирушив до рук лікаря. 
Все йшло непогано, я майже не плутала інструменти, все подавала справно та швидко. 
Коли справа дійшла до розтиску для твердої оболонки мозку мені стало погано... Я дивилася на маленьке тільце, що лежало на столі і двох чоловіків, що колупалися в голові малюка...  
Це було найстрашніше видовище в моєму житті. 
- Насте, - спокійно і якось так гіпнотично сказав Роман. - Все добре, ти справляєшся чудово, зберися, будь ласка, і подай мені розтиск для твердої оболонки мозку. 
- Добре, - я заплющила очі, глибоко вдихнула повітря і за мить потрібний інструмент уже був у руках хірурга. 
- Щипці аплікаційні. 
- Затискач для судин. 
- Ножиці. 
Ми зосереджено та командно рятували життя маленької людини. 
Дві години я була в дикій напрузі і з максимальною концентрацією – саме стільки тривала операція. 
Маленького пацієнта врятували і він відходив від наркозу, я ж відходила від нервової перенапруги. 
Задзвонив мій мобільний, я на автоматі взяла слухавку: 
- Ульянова, тебе де носить? – кричить Галина Федорівна, Боже… Я забула сказати, що на операції своїй начальниці! 
- Вибачте, була непередбачена ситуація у відділенні нейрохірургії, довелося допомагати в операційній, я зараз же спущусь у відділення! – пролепетала у відповідь. 
- Чекаю через дві хвилини! - грізно рикнула завідувачка і вимкнулася. 
Я побігла шукати хоч когось у цьому дивному відділенні, де вони всі поділися? 
Навіть у реанімації, коли перевезла дитину, нікого не зустріла! 
Завгородній був першою людиною, яку я побачила і моя паніка надала мені рішучості чи  це було божевілля, не знаю, але випалила на одному подиху: 
- Не знаю, де тут у вас всі поділися, але мені час йти, малюк-пацієнт знаходиться в реанімації, все спокійно, простежте за ним, будь ласка, самі або знайдіть хоч когось із персоналу відділення, а я пішла!  - і помчала до ліфтів. 
У відділенні невідкладної допомоги було пекло. 
- Вибачте! - прокричала я і влилася в потік роботи з порятунку життів. 
Права була Христина, сьогодні ми не те, що не обідали, а навіть не сідали за зміну. 
Мене відчитала Галина Федорівна, сильно і голосно розповідала про мою безвідповідальність і відсутність професіоналізму, погрожувала написати догану з внесенням в особисту справу, я опустила голову і мовчала, що тут сказати, вона говорить вірно, якого фіга я в не своєму відділенні, медсестра, що не оперує, поперлася на операцію… 
Просто переживання за малюка, паніка та наказний впевнений тон Завгороднього на мене вплинули гіпнотично…  
Зробила добрячу дурість… 
- Гаразд, - змилостивилася завідувачка. - Так як ніхто не помер у нас у відділенні сьогодні, ніхто не впав від перевтоми з персоналу, пробачу тобі твій вчинок, але на майбутнє знай - твоя справа довезти пацієнта і передати до профільного відділення, на цьому крапка. Зрозуміла? – суворо промовила лікар. 
- Так …- тихенько кивнула я. – Вибачте мене. 
- Йди відпочивай, день був важкий. 
- Добре, ще раз вибачте.  
Я зайшла в роздягальню, дівчатка на мене дивляться пильно, але начебто не було злості в їхніх поглядах, тільки докір та втома. 
- Ульянова, за те, що дві години прогуляла у «пекельний період» з тебе торт, як мінімум! – сказала Христя. 
- Без проблем, - відповіла дівчаткам. - Вибачте, біс поплутав, більше не повториться. 
- Дивись нам, а то тільки великий Завгородній поманив пальчиком, і вона тут же помчала, - промовляє Марина, колега з нашої зміни. 
- А нічого, що ти не оперуюча медсестра, і асистувала на операції? – запитала Іра, найдосвідченіша з нас медсестра, жінка років 40, з доброю усмішкою та поглядом. 
- Не знаю – протягнула жалібно  і сіла на лаву.  
Божечки... Що буде? 


Роман Завгородній 
Я був дуже-дуже злий! 
Це ж вистачило розуму майже всім відділенням вийти на каву на три години! 
Іноді наш начальник відділу, Євген Адамович, просто ставить мене у ступор своєю безтурботністю та безладністю, так, він талановитий академік, світило хірургії і всі справи, але управління людьми – не його сильна сторона. 
Як можна дозволити всім залишити робоче місце через народження онучки і не на тортик відлучитися на пів годинки, ні, покинути пост на три години! 
Залишили якесь дівчисько в приймальній відділення і нас з асистентом, точніше ми не захотіли йти, ну і ще одну медсестру, яка побачивши грудну дитину з пробитою головою, почала блювати. 
Аргумент заввідділення мене вразив прямо у серце – не було планових операцій на сьогодні. 
А позапланові вже в розрахунок і не беруться, ми ж тільки платні та давно заплановані любимо виконувати, куди нам рятувати життя піврічного малюка! 
Я обурювався і сильно, проте, різко висловившись особисто Євгену Адамовичу за зачиненими дверима його кабінету, вийшов мовчки і незворушно, тільки зло подивився на своїх колег-«професіоналів» і пішов до свого кабінету.  
Коли я йшов коридором – стояла абсолютна тиша, ніхто навіть не ворушився, всі мовчки проводжали мене поглядом, упирі. 
- Дізнайся, будь ласка, чи немає проблем у дівчинки-медсестри, що асистувала мені на операції, – зателефонував своєму колезі з відділу кадрів, коротко описавши сьогоднішню картину. 
- Нічого їй не буде, покричить Галина Федорівна і все, догани вона не принесла сьогодні, отже, вже не буде. 
- Добре, дякую, - я поклав слухавку і задумався... 
Може зателефонувати особисто завідувачці відділення невідкладної допомоги і все пояснити? 
Гаразд, завтра дізнаюся, як справи у медсестрички і якщо треба буде, тоді вже наберу. 
А дівчинка молодець, насправді навіть дуже. Не кожна на її місці так швидко змогла б зорієнтуватися, підготувати пацієнта, взяти себе в руки і з холодним розумом і витримкою пережити операцію, причому першу в житті, це було дуже помітно з незграбних і боязких рухів, тремтячих рук. 
Минулого разу вона добре спрацювала, цього разу взагалі чудово! 
Є в ній потенціал, хоч ще зовсім зелена. 
Як там її звати?... Настя. 
А прізвище треба завтра дізнатися. 

Настя Ульянова 
Наступного дня я чекала на «розбір польотів», але нічого позаштатного не відбувалося. 
Прийшла, переодяглася і пішла на обхід із черговим лікарем – все як завжди. 
Цікаво, це мене забули покарати?  
Чи ще не встигли? 
Думки роєм крутилися в голові, не даючи спокійно і зосереджено працювати, відволікали і нервували, під час обіду я була вже на взводі. 
Ні, схожу і поговорю із завідувачкою, бо так неможливо працювати. 
- Галино Федорівно, можна? – я постукала у двері кабінету завідувачки. 
- Заходь, Настя, сідай, - вона мені показала на стільчик навпроти, я сіла в очікуванні вироку. - Підозрюю з якого приводу прийшла, не хвилюйся, це я вчора під гарячу руку накричала на тебе, ніяких доган не буде. Єдине, що хочу тобі сказати, ти не оперуюча медсестра, не маєш потрібної кваліфікації і допуску, в екстреній ситуації могла б не знати що робити, і ще... Якби дитина померла, то можливо, тебе могли б звільнити. 
- Все зрозуміла. Чесно, навіть не задумалася про наслідки для себе на той момент, адже треба було допомогти. А до речі, чому нікого не було у відділенні? Це дуже дивно, я навіть не подумала про це, зараз зрозуміла, що це ненормально. 
- Вся ця ситуація дивна, проте головний лікар мені сказав не втручатися у цю справу, тобі раджу зробити аналогічно. Допомогла і молодець, на цьому тему пропоную закрити. 
- Добре, дякую! - я встала і задумливо поплила в їдальню.  
Цікаво ж, що там сталося?  
Воно й справді так, менше знаєш – міцніше спиш. 
У їдальні я натрапила на високу дівчину, піднімаю голову – Божечки ж ти мій – Віра Калугіна власною персоною. 
- Ого, кого ми бачимо, - уїдливо почала моя колишня сусідка. – А що ти тут забула, двієчниця? Як тебе взагалі могли взяти сюди? Сюди медсестру без уміння робити уколи беруть на роботу? А мені казали, що найкраща лікарня міста… 
- Віро, відвали, га? – я обійшла  дівчину і попрямувала до роздачі. 
- Ти в якому відділі працюєш, бездар? - крикнула вона мені. 
Я геть-чисто проігнорувала останню репліку, вдаючи, що звернулися зовсім не до мене. 
Але Віра Калугіна була б гадиною і головною змією факультету, якби промовчала. 
- Настя Ульянова, найбездарніша медсестра потоку, то в якому ти відділенні працюєш? Чи прийшла сюди поїсти? – голосно і дзвінко промовила моя однокурсниця. 
Обернувшись, я гордо підвела голову і спокійно відповіла: 
- У відділенні швидкої допомоги. Про тебе питати не буду, мені не цікаво, - різко вийшла зі їдальні.  
Оце так справи , сьогодні без обіду залишилася через цю язву. 
Настрій зіпсувався, але я не звикла себе жаліти чи нити, життя одне і треба його прожити радіючи та посміхаючись, заражаючи інших позитивом та добром. 
- Насте! – наздоганяє Христина, моя наставниця і вже гарна приятелька, – А що це було у їдальні? - її очі горіли інтересом, звичайно, свіжі плітки, як тут промовчати. 
- Це моя сусідка по кімнаті та однокурсниця. Ми з нею давно не дружимо, вона мене підколює, а я не реагую. І так роками, – знизала плечима, мовляв, нічого екстраординарного. 
- Вибач, можна нетактовне питання? – я не встигла навіть кивнути, як вона випалила – А ти справді була гірша за всіх на потоці? І до другого курсу не вміла навіть робити уколи? 
Ото сучка, ця Віра Калугіна, що я їй зробила? 
- Я не була гірша за всіх на потоці, - спокійно відповіла, це була правда, були дівчата і дурніші за мене, а те що уколи не вміла робити - ну так, є такий момент у моїй біографії, але зараз вмію, а то що було раніше всім знати необов'язково. 
– Вона в нейрохірургії працює, знаєш? - прошепотіла Христина. - Сам Завгородній її обрав. 
Віра – це моя карма, яку я маю відпрацювати на шляху до кохання… 
Чи що там кажуть ще в таких ситуаціях? Чому?  
Чому серед сотень лікарень по всьому світу їй треба було влаштуватися саме до мого Лікаря у відділ! Адже вона за кордон планувала, чого їй не летілося туди? 
Стрілка мого персонального спідометра настрою опустилася ще нижче... Так і до депресії можна дійти з цими постійними стресами. 
Задзвонила сирена, сигналізуючи про нового пацієнта, ми швидко схопилися і попрямували до прийомної. 
Пора працювати, посумувати потім ще встигну, а може й ні, навіщо сумувати, якщо можна не сумувати :)