Глава 135

Між моїм хвилюванням та його бажанням.

Коли розумієш, що утримувати людину не варто.

        Андрій здається. Чи то перед моїм натиском і наполегливістю, чи то перед страхом незворотньо втратити мене, який  відчув у вихідні після прильоту, поки не вийшла на зв'язок. Він більше не шукає шляхів для переводу і відбуття на війну. Просто продовжує працювати на базі, де лишив його ротний. 

       Перший час спілкуємось нормально, буденно, просто, але тепло. Але за пару тижнів настрій чоловіка значно погіршується, він стає дратівливим. За кожної нагоди кидає щось накшталт: "Ти не розумієш!" Все йому не подобається, все критикує, всюди вставляє якусь шпильку. Якщо дитина вчить переказ тексту англійською: "Дніпро - сучасне гарне місто", то Адрій коментує: "Сіре та обшарпане пострадянське. Річка - єдина визначна пам'ятка".

       Пізніше зізнається, що знов болить голова, дуже дратує гавкіт собак та все довкола, нестерпно і невиносимо, а він починає зриватись і кричати на оточуючих. Навіть судинні краплі пити починає. Самопочуття від них нормалізується,та не настрій.

      А невдовзі розповідає, про прикрий випадок: авто трохи вдарив. Виїжджав з бази і недокрутив кермо. Неуважний, безрадісний. Так буває, коли люди вкрай невдоволені своїм життям і все не так, все валиться з рук. Необхідні якісь зміни, але їх немає.  

         Іншим разом Андрій бачить мене пізно ввечері онлайн в телеграмі, куди колега скинула методичні матеріали, і влаштовує сцену ревнощів на рівному місці. Лягаємо спати обоє роздратовані. Пізніше обговорюємо ситуацію спокійніше, але знов на межі.

— Я сумніваюся, що для тебе такий. 

— Твоє право. Тільки приводів я не давала. Але ти так часто намагаєшся, щоб в мене зникало бажання спілкуватися, що так чи інакше замислишся, а чи треба це все і чи варто один одного мучити? Інколи і кожному окремо норм.

— Не думав, що ти на такій стадії.. Але це, мабуть,  відстань на тебе так вплинула. Настане день, закінчиться війна і ми знову будемо разом! — Якщо не посваримось раніше..І в голові з'являється думка, що вся ця його роздратованість через те, що на війну я його не пустила.

— А де зараз та рота, в яку ти хотів перевестися до друга-командира?

— Не знаю. На війні десь. Якщо переведусь потраплю на  війну, ти цього хочеш? — Фактично підтверджує мою думку.

— А чого хочеш ти?

— Жити, — я вперше чую від нього цю відповідь!  Раніше мета була: помститись.

— Гарне бажання👍І, звісно, я хвилююсь, туди треба з гарним здоров'ям, не очікуючи приколів. Тобто в пекло вже не тягне? Звикся в частині?

— Тягне…

        І на цьому я чітко розумію, що маю підтримати його бажання, а не забороняти. Бо заборона в кінці кінців таки коштуватиме нам стосунків. 

— Я тебе люблю і я тобі вірю. І в тебе вірю. 

Тож як відчуваєш.  Забороняти тобі робити те, що для тебе справді важливо, я не маю ні права, ні бажання. Просто хотіла, щоб твій стан відповідав ситуації.

        Андрій не коментує, але після цих слів наше спілкування відчутно змінюється. Він тепліший, настрій кращий, більше жартує, не прискіпується. В одній зі спокійних розмов чесно визнає:

— Я давно поплив вже. Знаю, що мені потрібно переїхати звідси. Туди, де я буду корисним і не матиму вільного часу зранку до ночі.

— Це правильно, що ти хочеш робити максимум з того, що можеш в цей час. А ти можеш більше, ти ж сильний і мужній. І подготовлений краще, ніж багато хто інший. Я в тебе вірю! 

— Буду виправдовувати твою довіру.

— Люблю тебе, Сонечко)

— І я люблю тебе, Сонечко)

 Переконуюсь: Не можна обламувати чоловіку крила своїми хвилюваннями, бо станеш врешті решт ворогом. Маємо вірити, підтримувати і надихати. Хай там що!

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot