Глава 123

Коли бажання нарешті здійснюються

       Пізніше його таки відпускають. Різко і без попередження на два дні. На виснажливу дорогу стільки ж. Але скучив. В селі виявляє, що там світло дають лише на годину на добу. Перший день шукає і купує генератор рідним.

— Мама сказала, користуватися не будуть, — засмучено розповідає, — так старався, а їй не треба..

— Не розумію я твоїх рідних, вибач. Була б вдячна і рада турботі на їх місці. Є ж і батько, і брат, які легко можуть займатися генератором.

— Ну, хоч футбол ввечері подивлюся, — шукає аргумент, щоб не засмучуватися реакції рідних мій затятий вболівальник. — Я так хотів додому весь час. Всіх побачив, а тепер і не знаю, що ще мені тут робити завтра. До вас, в Дніпро, дуже хочу. — Ну звісно, бо я ж зігріла розумінням, а рідні тільки байдужою критикою відреагували на турботу і корисний подарунок.

       Андрій сам чітко усвідомив, що за час відсутності переріс своє село як ту зону комфорту, про яку згадував. І тепер найяскравіше відчуває нестачу нас із сином поруч. І це в принципі логічно, бо одну потребу задовільнив: переконався, що бабуся зараз не присмерті, найближчих, крім сестри, яка в Київ переїхала вже, побачив. 

— Знаєш, завдяки тобі я і з батьком помирився, хоч раніше зневажав його. Навіть випив з ним чарку ввечері за   примирення. — Не сказати, що я тому дуже рада: мети такої не мала і зусиль саме для цього не докладала жодних, але якщо йому на душі від того легше, то нехай. То ж їхні стосунки, про які я не все знаю, отже, не моя справа в принципі. Носити будь-який конфлікт всередині - це втрачати енергію. А йому вона знадобиться вся, яка є. Розумію, що за алкоголь, який колись обіцяв не пити, сварити на відстані тупо і не має сенсу. Він же дорослий чоловік, не хлопчак. Та й мене поруч не було, бачити не довелося.

    Рідним середовищем Андрію вже видається Дніпро, бо хоч і мурашник, але сповнений в його серці теплом нашої присутності. Вирішує другого дня виїхати до нас, а потім вже назад на базу, бо ж від Дніпра до неї ближче. І я активно його чекаю, готую улюблені смаколики, щоб поласував та взяв із собою. Хоч вдень не відписується, але ж мабуть через відсутність зв'язку. Але потім виникає дуже потужне хвилювання. Намагаюся його заспокоїти і не діставати чоловіка дзвінками, не перетворюватися на невротичну особу, якій щось треба негайно, зараз же. Однак під ранок, коли вже мав би прибути його потяг не витримую і телефоную. І виявляється, що Андрій захворів та з височезною температурою досі лежить вдома. А мама на роботі й не в курсі його стану навіть. Наполягаю викликати сімейного лікаря та зробити тест на ковід, бо наступного дня в такому ж стані він фізично не здатен нікуди їхати. Тест негативний, тому попереджає старшого по базі і виїжджає на день пізніше. Нервую страшенно, що людина досі з температурою, але вимушена їхати, щоб не потрапити в СЗЧ спочатку з Івано-Франківська до Львова, а потім вже потягом до місця дислокації. Дорогою жаліється на другого вояку, з яким їде. Шукав і бронював останні квитки на двох, а той ще незадоволений чимось і постійно ниє і висуває якісь претензії, що йому з Закарпаття дуже дорого дорога до Львова обійшлася. 

— То виїжджав би раніше якимось рейсовим автобусом, а не шикував на таксі, хто йому винен. — Цілком підтримую і розумію обурення Андрія його невдячністю. —  Якщо так сильно все не влаштовує, то не змушуй бідолагу з тобою їхати, здай квиток і хай до бази, може, на таксі добирається, раптом дешевше вийде. — Жартую, щоб розрядити напруження чоловіка.

— Залюбки б так зробив, щоб більше не вислуховувати, але маємо на базу разом повернутися.

    І взагалі слова цього товариша виглядають як занадто значне перебільшення. Просто є такий тип людей, які постійно всім незадоволені, крім самого процесу висловлювання невдоволень. І він, розумію, точно саме такий. Всю дорогу виїдає мозок своїми скаргами, хоч Андрію і так дуже погано. Зла, прибила б. Чоловікові за сорок, а поводиться, наче дитятко, з яким фактично сторонній парубок має няньчитися. Але виїжджали з бази удвох і повернутися мають удвох. І Андрій з останніх сил його терпить. 

      Повертається і ще якийсь час перебуває на базі, доки одужує. Надії вирватися до нас в Дніпро немає. Точніше навпаки, гарантовано жодних шансів, бо ж додому вже з'їздив. 

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot