Глава 121

Похмурим чи сонячним буде кожен наш ранок залежить від нас.

           Ми всі не любимо змінювати звички чи докладати зусиль, щоб позбавлятися шкідливих звичок, починати займатися спортом чи опановувати щось нове, переборювати себе, щоб знайти мотивацію на щось незнайоме чи складне. Але наш мозок дивовижний! І коли ми з бажання чи з необхідності приймаємо якесь рішення, він знаходить саме для нього обгрунтування, вирощує корені підтримки в свідомості та за її межами. І коли ці аргументи закріплюються у свідомості, то пізніше  ми стаємо впевнені в тому, що кращих рішень не було. 

     Якщо ж це обґрунтування чогось поганого, то людина живе з упевненістю, що доброго годі чекати в цьому світі, і притягує до себе постійно нові й нові негативні події. "Це не "нещастить", це треба чистити власні фільтри світосприйняття тя  змінювати власні налаштування" — вважає моя подруга-психолог. І я згодна.

     Тому я зазвичай забороняю собі песимістичні думки і настрої. От тільки цього разу не змогла, втопилася в болі, як те жабеня в молоці, опустивши лапки.  Але якщо подумати, то й це було потрібно. Не мені, нам. Бо стосунки не може утримувати на собі та "вивозити" завжди хтось один. Так вже було зі Стасом у всьому, що стосувалося його матері: терпіла, терпіла і дотерпілася поки пізно стало змінювати його звичне очікування мого реагування і неможливо виносити її неадекватні закиди.

        Переконуюсь, що цього разу Андрій мав зробити важливий крок для нас і зробив. Я своїми емоціями лише спрямувала його увагу. Тепер стосунки не за інерцією тривають далі у цьому дистанційному форматі. Вони продовжуються, бо нам обом їх мало, бо нам обом вони потрібні.

      Але конфлікти і такі з'ясування мені точно більше не потрібні. Мені це надто тяжко і емоційно, і фізично. І Андрій потрібен мені живим, здоровим та щасливим. Навіть якщо обере інший напрямок руху в житті після війни. Але жити з думкою, що я якось негативно вплинула на його емоційний стан, а потім сталося щось погане, я не хочу. Як і раніше хочу давати йому сили на боротьбу з запалом, але й обережністю, бути маяком, до якого повернеться. 

        Він намагався вмовити, наполягаючи і повторюючи. Я стояла на своєму. Ми дійшли до межі, а як не доходити до неї іншого разу? Може, так само, як з обгрунтуванням прийнятого рішення? Якщо  в процесі суперечки припустити найгірше її завершення і спитати себе: "Чи готова прийняти його як факт? Чи ще щось можу вдіяти, щоб звернути зі шляху до саме цього поганого кінця?" Зупинитись за секунди чи міліметри від точки незворотності. Це ж краще, ніж її перетнути.  Завжди має бути краще. 

       От Андрій звернув, щоб нас не втратити. А чому не звернула я? Чому хоча б не запропонувала відкласти розмову на потім, не маючи сил її витримувати? Чи не тому, що після "цілого літа" мені таки потрібен був доказ наявності його почуттів до мене? І я дозволила нам обом дійти до краю прірви, щоб змусити відкопати під слоями стриманості, тоннами самознецінення,  яке вигадує дурню про "без нього нам краще буде", і попелом років, вкрадених війною, чоловічі почуття та готовність боротися не тільки за країну, але й за нас. Хоч це було вкрай ризиковано і зайве в період війни. І зараз я це розумію. Бо зараз я знов доросла розважлива особистість, адже дівчинка в мені знає, що потрібна і кохана.

          Мені пощастило. Був би Андрій гордий, як Віктор, то мовчки пішов би, не повторював багато разів своє бажання. Ні, так не годиться, треба створювати запобіжники, бо ми ж обоє не досконалі. Намагатися надалі всі обговорення важливих питань вести тільки за умов нормального самопочуття і ясного мислення, коли ні в кого не болить голова, як мінімум. А ще краще —  відкладати такі розмови до моменту, коли хоч одне одному в очі буде можливість подивитися, за руку взяти, обійняти. 

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot