Глава 113

До чого в нас душа лежить

      Якось потрапляємо з сином на персональну екскурсію до пожежної частини. Роздивляємося техніку, починаючи від бочки на причепі до велосипеда, далі мотоцикл з візком,  пожежні автівки різних часів до найсучаснішої з наявних — Howo, що вміщує аж вісім тонн води, сама автоматично розкладає та складає драбину, просто "лялечка". Головне, що добре виконує свою роботу, коли потрібна. Принагідно син забирається посидіти за кермом всюди, а я роблю знімки. 

       А потім підходимо до найцікавішого для Володимира: на задньому дворі під навісом виставлені і підписані з детальним описом всіх характеристик  корпуси різних ракет, що нещодавно до нас прилітали від сусідів.

— Оце "Кинжали", що до нашого аеропорту прилетіли другим заходом, коли там вже рятувальні служби працювали,  — з сумом коментує знайомий, який все життя пожежником відпрацював і досі у формі та не полишає рідну частину. — Зелена - з бука, а з жовтим поруч -  то ТочкаУ з Херсонщини. Прилетіла якраз в день, коли наші взяли Херсон.  — Розумію, скільки бід принесло це кляте залізяччя. Але добре, що Володимир, одержимий з весни бажанням знайти і побачити десь рештки цього літаючого мотлоху, побачив його так організовано в одному безпечному місці. Бо коли був якось навесні приліт за парком недалечко від нас, він довгенько тягнув мене туди подивитися, але впирався у ряди колючого дроту, натягнутого вочевидь рятувальниками, щоб вберегти життя таким цікавим і нерозважливим.

            Особисто мені найбільше запав в душу мурал на стіні частини, навпроти експозиції з рашистськими летючими бляшанками: Герої-пожежники у формі та повному обмундируванні борються з яскравим величезним полум'ям. От поруч з ними нас удвох з сином і попросила сфотографувати.

              Ввечері, звісно, поділилася всіма світлинами з коханим.

— Добрий вечір, Милий. Я скучила. 

— Який серйозний водій там сидить, — сміється Андрій зі світлин з Володимиром за кермом пожежних автівок. — Прикольний мурал! — Захоплюється тим же, що й я. — А  тут Володя не подібний на себе…— тримаючи аркуш з описом того самого БУКа біля ракети, — чомусь, мені так здається. — Хоча то, мабуть, не здається, бо ми всі вже не будемо подібні на себе колишніх після знайомства з війною.

— Він не очікував, що там ракети будуть. — Відповідаю і перемикаю увагу чоловіка. — Я раніше проходила: на борді біля частини було зображення рятівника, ім'я, прізвище і підпис "Герої без зброї". Може б, і ти після війни додався  до лав пожежників? В їх роботі адреналіну вистачає щодня. 

       Пам'ятаю про драйв війни, розумію, що він звик до постійно вируючого адреналіну в крові. Без нього все інше йому буде нудне і вимагатиме хоч періодичного, але допінгу. А мене не влаштовують по суті ані допінги, ані кількамісячні поїздки за кордон "на заробітки". Я б хотіла бачити коханого щоденно поруч і щасливим, а не задовбаним вимушеною тяжкою роботою. Для власного задоволення можна і в тренажерний зал ходити. І поки він має час на роздуми про те, ким бачить себе після війни, підкидаю йому цілком гідний варіант. Бо залишатися після війни в армії, де його і так задовбує бюрократія, жити всякими роз'їздами і полігонами він теж не бажає. Але принаймні хоч бачить, що я не прагну контролю чи домінування над ним, не відкидаю всліпу все, до чого він звик і що знав, а намагаюсь допомогти розкрити і зрозуміти самого себе. Хай він не зробив цього після школи, але ще молодий і має час зрозуміти і обрати справу до душі. 

       Коли всі люди так робитимуть, ми будемо жити в щасливому суспільстві, де не тікають від власних обов'язків, не проклинають ненависну роботу, не знецінюють чийсь чужий труд. Задоволені люди цього не роблять. Віктор після коледжу пропрацював рік сервісним інженером, відкрив свою фірму і, зробивши висновок, що ніколи в житті не працюватиме на когось, кинув інститут, бо той диплом ніколи не знадобиться. В його справі багато складнощів, але свободу розпоряджатися своїм часом він не проміняв би ні на що. Я — звичайна вчителька, але я люблю свою справу, незважаючи ні на що. Юля колись свідомо обрала шлях психолога, до якого приходять не зі щастям, а з негараздами, але навіть незважаючи на війну, вона щаслива можливості допомагати і полегшувати життя нашим Героям. Мій улюблений масажист займався спортом, а під час навчання вподобав предмет масаж — і чудовим фахівцем став, і родина його ні в чому не потребує, хоч і працює вже більше п'ятнадцяти років в державній лікарні дитячій неврологічній. Але тільки цьому фахівцю головний дитячий невролог області колись порадила довірити мого сина в дуже особливому стані. І тільки йому я довіряю і себе досі. І в позаробочий час до нього така черга, бо всі ж прагнуть довіряти своїх дітей найкращим фахівцям. Навіть подруга з Сумської області, яка, закінчивши економічний заради диплому, обрала самозайнятість манікюрниці, вимушено виїхавши в Європу без проблем змогла там облаштуватися. 

          З душею твоя праця завжди потрібна. Андрій відчув це, ставши колись на захист країни. І я хочу, щоб він відчував це і потім, коли повернеться до нас, до мирного життя.

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot