Глава 108

Відпустити.. 

не знаючи, на місяці чи назавжди...

         До восьмої ранку я вже пішки прибігла під частину. Йшла, але наче бігла. Пощастило застати тролейбус в той бік, що не так вже й часто ходить, а далі подолала нічогенький проспект на підборах за якихось одинадцять хвилин. Хто б сказав, що це можливо, не повірила б ніколи. Але вже пропалюю очима годинник на телефоні в очікуванні милого під парканом. І цукерки в дорогу встигла купити, які попросив. Обтягуючі джинси та високі чоботи на підборах підкреслюють фігуру, довге хвилясте волосся розвивається за вітром. Очікую вже півгодини, а в нього щось затяглось. Відписує лише короткими повідомленнями. Зброю та амуніцію отримує на складі довше, ніж планував… аж до самого шикування. А шикування - це святе, не вибіжиш. 

      Одиноко міряю кроками тротуар біля частини, аж коли починає вже виїжджати колона. В ній і вантажні машини з речами, меблями, і цивільні власні автівки бійців. Андрій так вийти до мене й не зміг…

     З кожного авто хлопці на мене дивляться зацікавлено, бо більше ні в кого, мабуть, подруг з Дніпра немає, з тих хто їде, чи ні до кого не прийшли зранку. Вони мені підморгують, я їм посміхаюсь доброзичливо. Всі військові, всі Герої так чи інакше. Всіх поважаю і кожному вдячна. В передостанній автівці мій Андрій. Водій зупиняє на мить, він вибігає обійняти, передаю пакет, і вже, вертаючись в авто вигукує: "Кохаю тебе, Ксю!" Про якісь там контейнери, звісно, забув і нічого звечора не зібрав. Хоч посуд в мене був і гарний, але грець вже з ним. Тут довгоочікувана зустріч тривала менше хвилини..немає сил ще через якісь речі засмучуватись.

— Кохаю тебе, Мила! Приїду, зателефоную. — дописує в слід Андрій.

— Твої хлопці так на мене дивилися, виїжджаючи.

— Бо ти дуже гарна, красунечко моя. Я вже сумую.

— Я теж…

         На зворотньому шляху заходжу у двір до Юліної мами. Ми з нею близькі. Теплом та щирістю вона нагадує мою маму. Яка б ти не була доросла і самостійна, а мами бракує в будь-якому віці. Особливо, коли тобі важко на душі, бо доводиться відпускати іншу близьку людину невідомо на скільки. Хоч я і знаю, що у вихідні вона на дачі з чоловіком, але..я просто посиджу трохи тут. Біля кущів малини в маленькому палісаднику перед будинком і деревцем хурми, поки що не вищим за малину, яке я сама виростила з кісточки і посадила тут. За пару років воно прижилося, зміцніло, росте потроху, хоч і не в рідному кліматі. В кімнаті йому б було гірше в горщику, от ми й вирішили провести експеримент. І поки він вдається: воно не замерзло взимку. Роблю фото і влаштовую Андрію квест "Вгадай рослину". 

— Гарне фото. Яка ж ти в мене гарна! — Наче нічого більше не бачить Андрій, а далі на моє прохання починає думати про рослину. — Айва..лимон…абрикос — всі варіанти хибні. Додаю фото в іншому ракурсі. От і хлопчик з села..який екзотів ніколи в очі не бачив. Доводиться розповідати, що й за фрукт такий хурма. І піднявши трохи настрій продовженням спілкування, йти на ринок та додому. Де сідаю гортати давно забуті дитячі та університетські фото.

— Хто це? — Геть не впізнає Андрій мене п'ятирічною білявою дівчинкою.

— Ти ж хотів побачити, якою я була в дитинстві, але нам все не до того було. Ось такою.. А вгадай, що я зробила перше, коли прийшла додому?

— Вдягла мою футболку?

— Молодець) майже вгадав) — Насправді худі, яке він одягав вчора. Чергове селфі летить коханому. — Не можу змусити себе з нього вилізти тепер,  тобою ж пахне.

— Тобі личить, Кохана! Блін, я ж збирався забрати.

— Я ще тебе на це вчора вмовляла, а ти сказав, не знадобиться.. Самотньо без тебе. Добре, що приїде ось-ось від батька мій заєць і буду обіймати..

           І плавно переходжу на пошуки подарунка для сина, в якого незабаром День народження. Зупиняюсь на ідеї з польотом в аеротрубі. Колись раз стрибала з парашутом, і це було неймовірно. А труба безпечна. Ділюся ідеєю, і Андрій сам спокушається політати. Можливо…колись.. Знати б, коли..

        На щастя, мій крос до частини не був марним. Оточуючі зацінили кохану Андрія і цукерки також. Не обійшлося без коментарів та жартів про мене, бо чим ще чоловікам, замкненим далеко від домівок, піднімати собі настрій, як не жартами про жінок. Самооцінку Андрія це відчутно підвищило. Він виявився найособливішим в цей ранок: така шикарна дівчина, за визначенням голодних, змушених лише позаздрити хлопців, чекала саме його.

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot