Глава 106

Разом негатив долати легше.

       Андрій злий. Але хай краще озвучить мені цю злість, ніж тримає всередині і закипає потроху, виплескує на всіх підряд і псує можливі стосунки з ними. Ці кілька хвилин поруч я намагаюсь бути анестезією для стомленої душі коханого.

       Пізніше Андрій дякує за смачну їжу. Приємно знати, що їли разом з напарником — отже компенсував смаколиком людині свій кепський настрій, і можливий конфлікт залагоджено. На ситий шлунок мій милий відкривається більше  і ще раз, вже більш розгорнуто, ввечері пише про ситуацію та виплескує всі свої емоції. Я не взмозі вирішити його проблему, але можу хоч допомогти випустити пару, щоб не вибухнув, як повітряна переповнена кулька від тиску зсередини. Вислуховую та пробую змінити хід його думок.  На щастя, це допомагає і на зміну деструктивним емоціям з'являються більш спокійні логічні думки.

— Я в клітці. Дуууже гнітить.— Резюмує Андрій, виплеснувши злість.

— І чим тобі таке сприйняття ситуації допомагає? — Закликаю згадати про логіку і даю час подумати. — Пора змінювати своє відношення, якщо не хочеш дарма вбивати свої нерви. Що Всім там краще за тебе?

— Багатьох підлабузників відпускають.

— Отже, не всім краще. І не у кожного в країні зараз є робота. Не у кожного є дах над головою. Не у кожного є родина. Не до кожного "в клітку" регулярно приходять..

Але ти вибираєш тільки негативне. Нащо?

— Хочу додому з'їздити, втомився просити, вже й гідності немає з тими просьбами(( — тепер він падає у сум і починає підійматися. — Та норм все буде. Я працюю над цим. Просто такі дні депресивні, я справлюся, не перший раз в армії і в подібному колективі. Вже другий. Але дуже важко постійно не бачити рідних, своєї домівки, свого рідного села… Люблю тебе.

        Так, Андрій міг би вже з'їздити додому, побачити рідних, заспокоїтись і повернутись назад з новими силами. А натомість через армійську бюрократію сидить тут і лютує, виснажуючи остаточно нервову систему. Та й фізичну роботу виконує, яку тільки можливо. Все разом дає астенію, до якої він схильний, виходячи з результатів обстеження судин після контузії. Добре, що я знаю, як з нею боротися, бо в малого теж астенічний синдром. Тільки сьогодні краплі якимось чином загубились дорогою, Андрій не знайшов їх у пакеті. 

— Що робите? — Відпустивши ситуацію, чоловік переводить свою увагу на нас.

— Знайшла гомеопатичні краплі від головного болю та капсули від астенії, але сил вже не має туди йти в темряві.

— Що то є астенія?

— Твій стан, коли геть сил немає.

— Не треба нікуди ходити. Я того не заслуговую. Хочу перепросити за свою поведінку, в особливості те, що мій емоціональний стан проявляється в жахливому ставленні до тебе. Мені за це соромно, не маю так чинити.

— Ти хочеш, щоб я тобі повірила і почала так вважати? — Відповідаю на його самознецінення. — Чи все ж таки бажаєш доброго ставлення, але не вірити тобі? Я вже на лимані вирішила, що ти заслуговуєш. Хочеш посперечатися з моїм рішенням? Нащо?

— Я стараюся бути краще, — відповідає коханий, а я радію, що він прийняв мою оцінку його як особистості. — Молодець! Старайся! Не варто втрачати своє життя в емоційному болоті сповненому негативу.

      Завершую нічну розмову позитивним відео, на якому Андрій з Володимиром бавляться у нас вдома на ліжку, і сердечком, бо я ж його кохаю і вже мрію завтра після лікарні знов хоч на п'ять хвилин побачити.

       Переконуюсь: все, що можеш зробити для свого Героя, не дарма. Роби, підтримуй. Завжди. Інших рецептів пережити цей час немає. На щось ображатися, може, буде час потім колись, якщо не забудеться. Але не зараз. Тільки не зараз.

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot