Глава 97

Змінювати життя інших на краще. 

Хіба ми не для цього живемо?

        Ми й надалі навідували Андрія, гуляли разом територією після міні-тренувань та  їхніх ігор з Володимиром. 

      Якось вдягла зелену в'язану облягаючу сукню, коротку приталену куртку та високі чоботи. Давно так гарно не вдягалася. Хоч і любила цю сукню, яку сама ж зв'язала крючком, але частіше обирала зручність: джинси та кросівки. Але ж поряд з таким чоловіком, який міг би обрати і молодшу, не зайве хоч періодично бути жіночною і справді привабливою. Андрій одразу оцінив мій зовнішній вигляд, захоплено згадав всі відомі йому компліменти. Син на прохання зробив кілька чудових знімків. Андрій, розглядаючи їх, захоплювався тим, яка я гарна, пишався тим, що його жінка така. А мені припало до душі, як він обіймав мене з-за спини, схилявся ніжно і, здавалось, шепотів щось дуже лагідне на вушко. Осінній маленький садок виглядав не гірше парку: золотаве листя на деревах і яскраве червоно-бордове листя дикого винограду, що обплів, сховавши, весь бетонний паркан. Ці світлини поповнили нашу невеличку скарбничку збережених не лише у пам'яті моментів. І дарма, що на території психлікарні, цього не вгадає, хто не знає. Та й ми запам'ятаємо можливість побачитися, а не формальне призначення цього місця його тимчасового перебування.

        Дійсно, за час перебування в цій, вже не страшній, лікарні стан хлопця значно покращився. Морально-психологічне відновлення відбулося здебільшого за рахунок відпочинку в тиші та спілкування з коханими, які дбають і радіють зустрічам. 

— Що ти зробила з моєю мамою, Ксюню? — запитав іншим разом Андрій. — Вона більше не виносить мені мозок, ображаючись на щось чи повчаючи. Намагається морально підтримувати. Це так дивно. І надзвичайно приємно. Без тебе тут точно не обійшлось.

— Чому дивно? 

— Коли я пішов воювати, ні мама, ні брат мені не телефонували, не питали, як я. Коли я часом сам набирав маму, вона ображалася, що рідко, не кожен день телефоную. Коли на пару днів приїжджав додому з війни, зазвичай на Різдво, бо вона ж дуже релігійна, і це важливе для неї родинне свято, то доводилося потім втікати назад потайки, щоб вона не плакала і не утримувала мене від повернення. Телефонували, шукаючи, коли я вже був в потязі. І звичайно ж, ображалися, що поїхав. Завжди казали: "Куди ти лізеш? То ж просто політика! Грошей не заробляєш, не привозиш — дурень. Краще б на заробітки поїхав за кордон." Ніхто, крім побратимів, не розумів, як важливо захищати нашу країну.

Після поранення, я кілька днів без зв'язку був, аж поки мені в лікарню передали деякі мої речі і мобільний. Тоді за мене почали хвилюватися рідні. А потім додому на місяць зі шпиталю відпустили на милицях. Вже, звісно, ніхто не відмовляв, бо ж почалась повномасштабка. Я тепер був мобілізований і половину зарплатні мамі переводив, а інше на спорядження витрачав. Але ж за поранення так ніякої компенсації не виплатили, тож це тільки черговий привід нагадати, який я дурень, що віддав власне здоров'я державі, якій начхати на мене та інших дурнів.

Але останнім часом відношення мами змінилося. Відтоді, як я мало не втратив тебе. Спершу я їй про тебе не казав, щоб не було зайвих питань. Потім ти сама почала з нею спілкуватися. Це ти її змінила, більше нікому. Вона чекає нас разом додому, коли дадуть відпустку.

           Я замислилась. Не так довго я з нею і спілкувалася. І крім першого разу, завжди тільки повідомленнями у вайбері. Може, вона переконалася, що син не брехав про своє здоров'я і справи вже їй. А може, це та остання розмова, бо турбувати мене, розпитуючи про сина, жінка більше не наважувалася. Так, в той раз я таки спробувала пояснити, що з дорослим чоловіком і воїном не поводяться, як з підлітком чи хлопчаком малим. Що ж добре, що вона мене почула і змінила поведінку. Як би там не було, а близьких Андрій любить і їх моральна підтримка йому дуже потрібна, адже незабаром повертатися з лікування у частину та на війну. Він точно на базі відсиджуватися не схоче, бо відчуває себе там таким, що не приносить користі, не захисником. Мабуть, він має рацію: місце справжньому воїну в бою. І тільки там зможе зробити те, заради чого з таким несамовитим завзяттям відновлювався і гарував в тренажерному залі на лимані — помститися за втрачених побратимів.

***

Доброго мирного ранку всім нам! 

Щиро дякуємо за підтримку, за ваші коментарі і вподобайки, за очікування продовження. І особливо вона, підтримка, важлива нашим Героям.

Дуже хотілось би отримати зворотній зв'язок у коментарях від усіх читачів, бо мовчання і байдужість - то, насправді, найстрашніші речі в нашому житті.

Вже була думка завершити книгу, хоч і розповідати ще є про що. Але часу критично бракує, а розуміння, чи потрібно це людям, які читають її мовчки і жодного разу не поділилися тим, що було для них в книзі  нове, важливе чи близьке..сумнівно..

Бережіть себе! Гарного літнього дня! Все буде добре!

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot