Глава 97

Змінювати життя інших на краще. 

Хіба ми не для цього живемо?

        Ми й надалі навідували Андрія, гуляли разом територією після міні-тренувань та  їхніх ігор з Володимиром. 

      Якось вдягла зелену в'язану облягаючу сукню, коротку приталену куртку та високі чоботи. Давно так гарно не вдягалася. Хоч і любила цю сукню, яку сама ж зв'язала крючком, але частіше обирала зручність: джинси та кросівки. Але ж поряд з таким чоловіком, який міг би обрати і молодшу, не зайве хоч періодично бути жіночною і, справді, привабливою. Андрій одразу оцінив мій зовнішній вигляд, захоплено згадав всі відомі йому компліменти. Син на прохання зробив кілька чудових знімків. Андрій, розглядаючи їх, захоплювався тим, яка я гарна, пишався тим, що його жінка така. А мені припало до душі, як він обіймав мене з-за спини, схилявся ніжно і, здавалось, шепотів щось дуже лагідне на вушко. Осінній маленький садок виглядав не гірше парку: золотаве листя на деревах і яскраве червоно-бордове листя дикого винограду, що обплів, сховавши, весь бетонний паркан. Ці світлини поповнили нашу невеличку скарбничку збережених не лише у пам'яті моментів. І дарма, що на території психлікарні, цього не вгадає, хто не знає. Та й ми запам'ятаємо можливість побачитися, а не формальне призначення цього місця його тимчасового перебування.

        Дійсно, за час перебування в цій, вже не страшній, лікарні стан хлопця значно покращився. Морально-психологічне відновлення відбулося здебільшого за рахунок відпочинку в тиші та спілкування з коханими, які дбають і радіють зустрічам. 

— Що ти зробила з моєю мамою, Ксюню? — Запитав іншим разом Андрій. — Вона більше не виносить мені мозок, ображаючись на щось чи повчаючи. Намагається морально підтримувати. Це так дивно. І надзвичайно приємно. Без тебе тут точно не обійшлось.

— Чому дивно? 

— Коли я пішов воювати, ні мама, ні брат мені не телефонували, не питали, як я. Коли я часом сам набирав маму, вона ображалася, що рідко, не кожен день телефоную. Коли на пару днів приїжджав додому з війни, зазвичай на Різдво, бо вона ж дуже релігійна, і це важливе для неї родинне свято, то доводилося потім втікати назад потайки, щоб вона не плакала і не утримувала мене від повернення. Телефонували, шукаючи, коли я вже був в потязі. І звичайно ж, ображалися, що поїхав. Завжди казали: "Куди ти лізеш? То ж просто політика! Грошей не заробляєш, не привозиш — дурень. Краще б на заробітки поїхав за кордон."

Ніхто, крім побратимів, не розумів, як важливо захищати нашу країну.. (!)

Після поранення, я кілька днів без зв'язку був, аж поки мені в лікарню передали деякі мої речі і мобільний. Тоді за мене почали хвилюватися рідні. А потім додому на місяць зі шпиталю відпустили на милицях. Вже, звісно, ніхто не відмовляв, бо ж почалась повномасштабка. Я тепер був мобілізований і половину зарплатні мамі переводив, а інше на спорядження витрачав. Але ж за поранення так ніякої компенсації не виплатили, тож це тільки черговий привід нагадати, який я дурень, що віддав власне здоров'я державі, якій начхати на мене та інших дурнів.

Але останнім часом відношення мами змінилося. Відтоді, як я мало не втратив тебе. Спершу я їй про тебе не казав, щоб не було зайвих питань. Потім ти сама почала з нею спілкуватися. Це ти її змінила, більше нікому. Вона чекає нас разом додому, коли дадуть відпустку.

           Я замислилась. Не так довго я з нею і спілкувалася. І крім першого разу, завжди тільки повідомленнями у вайбері. Може, вона переконалася, що син не брехав про своє здоров'я і справи вже їй? А може, це та остання розмова, бо турбувати мене, розпитуючи про сина, жінка більше не наважувалася. Так, в той раз я таки спробувала пояснити, що з дорослим чоловіком і воїном не поводяться, як з підлітком чи хлопчаком малим. Що ж добре, що вона мене почула і змінила поведінку. Як би там не було, а близьких Андрій любить. І їх моральна підтримка йому дуже потрібна, адже незабаром повертатися з лікування у частину та на війну. Він точно на базі відсиджуватися не схоче, бо відчуває себе там таким, що не приносить користі, не захисником.

Мабуть, він має рацію: місце справжньому воїну в бою. І тільки там зможе зробити те, заради чого з таким несамовитим завзяттям відновлювався і гарував в тренажерному залі на лимані — помститися за втрачених побратимів.

***

Доброго мирного ранку всім нам! 

Щиро дякуємо за підтримку, за ваші коментарі і вподобайки, за очікування продовження. І особливо вона, підтримка, важлива нашим Героям.

Дуже хотілось би отримати зворотній зв'язок у коментарях від усіх читачів, бо мовчання і байдужість - то, насправді, найстрашніші речі в нашому житті.

Вже була думка завершити книгу, хоч і розповідати ще є про що. Але часу критично бракує, а розуміння, чи потрібно це людям, які читають її мовчки і жодного разу не поділилися тим, що було для них в книзі  нове, важливе чи близьке..сумнівно..

Бережіть себе! Гарного літнього дня! Все буде добре!

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)