Глава 96

Ти моя. Бо я Тебе кохаю.

           Володимир постійно просився до Андрія. За два дні я таки змусила себе поїхати до нього. Привезла тільки необхідне, як зазвичай.  Син радіє зустрічі. Андрій також. Вони обіймаються і такі щасливі бути разом. А я стою, наче на голках, намагаюся мовчки тримати дистанцію і рукою показувати прохання не наближатися, не торкатися до мене.

— Ксюню, пробач мене, будь ласка, — винувато зазирає в очі чоловік, увімкнувши синові аудіокнигу на своєму телефоні. — То була помилка. Я й не збирався іншу шукати. Просто поговорити. Вас не хотів відволікати, щоб хоч уроки доробили.

— В твоїй анкеті було вказано "хочу зустрічатися".

— Ну, так то колись було вказано. Не існує анкети вже. Ніхто, крім вас, мені більше не потрібен.

— Не починай, Андрію. Мені і так тяжко. Буде тобі їжа і речі. З тобою припинити стосунки, як з роботи звільнитися, з двотижневим відпрацюванням. Не муч мене. — Відступила вбік я при його спробі наближення. — Знайдеш собі шикарну двадцятирічну і забудеш про мене.— Кожен раз показую долонею "стоп", щоб не наближався. Бо не втримаю сльози, якщо торкнеться.

— Не потрібні мені двадцятирічні! 

— Ну, тридцятирічну.

— Ніякі не потрібні, — сперечається.

— Я молодшою вже не стану. Мені сорок, Андрію, сорок. І сивого волося вже он з'явилося скільки за останній час. 

— А в мене його більше! На фронті дуже швидко посивіло, — не погоджується.

— В жодне порівняння я не йду з тими шикарними, яких ти шукаєш і заслуговуєш бачити поряд. Між нами все скінчено. Тепер все так, як має бути. Я тобі не пара.

— Ти найшикарніша, Ксюню! Ти моя! Не відпущу тебе нікуди!  Бо я Тебе кохаю!

      Андрій прориває мою оборону та міцно охоплює мене руками, пригортаючи до себе! А в мене й сил немає пручатися. Відчуття того, на скільки він вже став мені рідним, проріс в мою душу міцними коренями, я не здатна пересилити. Я зараз не уявляю, як змогла б без нього жити. Не знаю, чи змогла б радіти, якби відступився від мене і знайшов іншу якусь. Ті моменти, коли ми приїжджали і він тренував сина та бавився з ним, мене обіймав, коли був у нас вдома і ми разом вранці їхали в лікарню, здаються зараз всім, що є в моєму житті. Наче більше немає нічого. Все інше наче в раз щезло. І мені залишається тільки сподіватися, що він не змінить потім цього свого рішення, не пошкодує про те, що не відпустив зараз і не знайде мені заміну потім. 

— Мила моя, найкраща, рідна моя, дуже тебе люблю, — повторює Андрій, а сльози одна за одною тихо падають на його светр. Я дуже рідко плачу, тим більше перед кимось, ненавиджу ганьбитись на людях. Роблю глибокий подих, наповнюючи легені його запахом, вже таким звичним і "своїм". Бігаю очима ліворуч-праворуч і змушую себе заспокоїтись, адже він зробив свій вибір, він мене не відпустив, як не відсторонювалась.