Глава 90

А чого у нас все так тепло?

       Вже деякий час Андрій був в цій лікарні, а ми якнайчастіше його навідували. Обіймали і спілкувались. Ніжно, тепло, затишно. А хіба стосунки для якихось інших відчуттів потрібні? Мені завжди здавалося, що саме для цього. Самотність удвох від холоду між двома колись близькими людьми — то найгірший вид тортур. 

    Час від часу Андрій виглядав здивованим і якось таки не витримав, й запитав.

— Ксюню, а чого у нас все так тепло? Так добре? Ти така ласкава і ніжна. Як ти можеш на мене не злитися і не ображатися за мої помилки?

— Ти зараз питаєш, чому я все ж таки не кинула тебе після тої знахідки? — Вирішила уточнити.

— Саме так, — підтвердив і уважно очікував відповіді.

 — Знаєш, коли я бачу людину на краю урвища, що ледве за той край тримається, я маю два шляхи. Можна втекти чи на руки наступити, щоб швидше вже впала та розбилася. Але я б так не змогла. А можна намагатися ту людину витягти. Так, з ризиком для власного життя. Не без цього. Але я б собі не пробачила, якби навіть не спробувала. Розумієш?

— Розумію, — обійняв мене хлопець.

— Вважай мене самовпевненою, але я вірю, що в мене вийде. Вірю, що ти до тих помилок не повернешся. — Ми помовчали. — Тут така територія, що ховай що хочеш, де хочеш. І за ручку з тобою ніхто не гуляє. Але ж ти дурниць тут не робиш? — Поцікавилася з легкою посмішкою згодом, бо й сама чи то серцем, чи то розумом, спостерігаючи за його станом, була впевнена, що не робить.

— Звісно, ні. Воно мені вже не потрібно, в мене ти є і Володимир, — спокійно й розслаблено посміхнувся у відповідь Андрій. 

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot