Глава 87.1

            А за пів року після народження сина, коли нарешті змогла сидіти, забрала в місто свого коника і займалася з сином іпотерапією. Діток деяких знайомих теж катала, хто приходив погуляти разом і допомогти. Він завжди такий терплячий і спокійний був з малюками — от що означає розумний. Та потім була зима з морозами, і доглядати немовля і коня щодня не могла. А у власників саме вмер свій старий білий кінь. Так і домовилися віддати їм мого за умови, що не продаватимуть, а ми з малим зможемо приходити. Найкращої домівки для нього годі й бажати. Люди ці щирі і тварин цих чудових дуже люблять, дбають. Боньку інструктори тренували тепер для змагань з виїздки, щоб спортсмени на ньому тренувались і виступали. А мені малого дозволяли катати тільки на іншому, більш слухняному коні, остерігаючись нещасних випадків. Це дуже дратувало, бо душа рвалася до свого улюбленця. Так ми і стали ходити туди все рідше і рідше. А між школою та лікарнями часу ставало все менше.

            Андрія з урахуванням зросту та ваги м'язів дозволили катати тільки на найміцнішому конику на ім'я Браслет. Тяжик, що раніше сам возив карету на весілля, та вже теж постарів. Але одного богатиря витримати ще цілком здатний, тим більше, що не галопом, а тільки повільним кроком. Андрій не виявляв радості з приводу цієї прогулянки і годувати коней морквою не схотів.

— Та що я коней в селі не бачив! Чого ви до них з таким захватом?

— А їздив верхи?

— Ні.

— От і спробуєш! А годування - то спілкування. Вони такі чудові друзі! І радіють, коли їх пригощають, коли дякують за катання смачненьким яблуком чи морквою.

     Спочатку прогулялись конюшнею. Ми з сином погодували і погладили кожну морду з величезним задоволенням. Андрій мовчки спостерігав. Бонька мій, звісно, ображався, що давно не навідувала, обіймати не давався, але ми все одно були щасливі. Потім Андрій уважно спостерігав, як готували для нас Браслета і навіть трохи поспілкувався з сином-підлітком інструкторки, який притримував коня. Добре, що нам випала можливість зайняти відкритий манеж. Він більш просторий, ніж критий. Малий я геть не люблю. На вулиці їздити верхи приємніше, і світлини виходять гарніші. Андрій послухав поради хлопця, як має  сидіти, та проїхав кілька кіл. І хоч емоцій особливо не виявляв, але відмітив, що от поскакати верхи швидко було б цікавіше, ніж крокувати неспішно. Тож, знайомство таки склалося. І Володимир покатався, і навіть мені раптом захотілося, хоч давно вже не виникало такого бажання, бо манеж — то зовсім не ліс. 

         Я встигла зробити різні світлини, поки Андрій катався верхи. Ввечері порадувала його матір ними.

           Дорогою прогулялись повз школу Володимира, яка вже третій рік знаходиться на реконструкції, але клумби поряд все такі ж доглянуті і гарні. Ще нікуди ми не відправлялися на прогулянку містом утрьох, тож була в цьому і подвійна новизна, і радість. 

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot