Глава 82

Вихідні

         Нарешті збираємось до шпиталю. Ін'єкції ніхто не відміняв, тим більше, що прогуляв три на тижні. Веду на зупинку громадського транспорту, щоб починав запам'ятовувати маршрут. 

        У вихідний день чергова медсестричка в гарному гуморі. Показує мені його призначення, пояснює схему прийому препаратів. На тижні він, виявляється,  і пігулки поплутав ранкові з денними і вечірніми. Видає мені головний препарат із запасом на весь тиждень блістером, а не тим неподобством - відкритими пігулками, як до палат розносять в картонних половинках від упаковок, щоб так відкритими до вечора пилом там припадали. 

        Одразу повертаємось додому. Погода якась похмура, як і настрій. Жодних сил на прогулянки. Воно й не дивно. Стрес вичавлює всі соки. А треба ще до наступного тижня підготуватися, спланувати, як встигати мені все. Після всього так і тягне на генеральне прибирання. Шкода, що в душі його робити складніше.

           Наступний день сонячний, і настрій теж кращий. Тож після уколів вирішуємо  прогулятися до нещодавно збудованого неподалік бульвару, який ярусами спускається до парку Шевченка. На верхньому майданчику встановлено якусь блискучу сріблясту архітектурну форму у вигляді зав'язаної у вузол широкої труби. Мене вона зовсім не вражає, але Андрію нагадує подібну, яку бачив за кордоном. Просимо перехожих сфотографувати нас, посміхаємось. Андрій виглядає щасливим, обіймаючи мене. Поруч розкидані кулеподібні гладенькі камені. На одному з них фотографую Андрія із задумливим виразом обличчя. Нагадує мені зараз Девіда Швіммера з  колись популярного сіткому "Друзі", хоча Андрій виглядає симпатичнішим, як на мене.

       Найбільше на цьому бульварі мені подобаються висаджені по краю сахаристі клени з тонкими різними листочками. Вони завжди мені більше подобаються, ніж звичайні клени з широкими лаптями. А ще альпійські гірки з високою ковилою виглядають дуже незвично і цікаво. Біолог я, тож, всюди рослинність більш до вподоби, ніж якісь конструкції. Ярусом нижче розташовано гарний дитячий майданчик, синові б сподобався. Але ми вирішуємо не йти далі і повернутись додому.

           Зранку, вже о сьомій, нам з Андрієм знов треба бути в шпиталі, розібратись з призначеними йому фізпроцедурами, бо він і пояснити не може, що йому роблять і коли. А потім о восьмій треба якось на відстані розбудити малого. Оце так місія неможлива! Вдома вранці ледве витягаю з ліжка перед першим уроком. Телефона в сина немає досі через проблеми із зором. Тільки вайбер на старому планшеті. Виставляю будильник на цьому планшеті, але знаю, якщо Володимир захоче спати вранці, то той будильник і не почує. В мене дві сім-карти в телефоні, тільки ж вони там крихітні зараз. Довго шукаю частинку, щоб збільшити сімку і помістити в планшет. Тепер зможу зателефонувати вранці малому. Але й це не гарантує, що встане вчасно на уроки. А потім ще маємо швидко повернутися з Андрієм зі шпиталю, щоб встигнути в іншу лікарню з малим на його процедури. Голова йде обертом від всіх цих планів. Але потрібно - то потрібно. Якось встигну.

           Ввечері тепер щодня мені пише мати Андрія, щоб дізнатися правду про його справи. До вчорашнього: "Все добре, уколи зробили" додаю фото чоловіка з прогулянки. Вона ж його після поранення без милиць, мабуть, не бачила. То хай хоч на фото подивиться, щоб спокійніше було. А потім подумки машу на все рукою і додаю і спільне фото, бо на ньому він зі щасливою посмішкою, а де сам - серйозний. Не було бажання привертати до себе увагу. Та й ховатися немає сенсу, у вайбері стоїть фото. Матері ж приємно сина бачити усміхненим, щасливим.

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot