Глава 77

Пам'ятаю..

       Повертаюсь додому до своїх хлопців. А слідом за думками про його "щедрих" на дурню побратимів з глибин пам'яті виринають спогади про інших скажених, яких і ворогу не побажаєш, родичів.

        Коли я була юна, наївна, дурна та просто, як то кажуть, зелена, дісталася мені на додачу до чудового першого чоловіка Стаса його геть нестерпна матір. Я довго намагалася її виправдовувати і розуміти, бо ж бути інвалідом з дитинства, не мати змоги ходити до п'ятнадцяти років - то жах. Просто батьки не догледіли, а дворічна дівчинка стала на м'ячик та невдало впала. Вивернувся суглоб, а  лікарі не вправили — й так і зрослося. Аж допоки не зробили операцію. Але шкутильгати довелося решту життя. Ще й старша сестриця знущалася з дівчинки і постійно казала, що нікому вона така не потрібна, і заміж таку ніхто не візьме. А сестра, між іншим, обличчям геть не вийшла. Мабуть, тому і знущалась з малої, щоб про свою "вроду" не замислюватися. А потім якась подруга покликала її приїхати в гості до неї, аж у Сибір кудись. І в тому містечку спланувала її заміж видати, бо був хлопець такий же, як всі вважали, нікому не потрібний. Тому що з підліткового віку батько брав того з собою до бані і привчив до гарячих напоїв. Отак і об'єднали двох "непотрібних" в одну міцну родину. Стасова матір "в їжакових рукавицях" тримала чоловіка і той без дозволу ніколи не пив. За це цілком можна було її поважати. Якби і з цілком адекватним і розумним сином не поводилася так само. Але ж ні, вона знущалася, як могла: маніпулювала постійно своїм здоров'ям, пред'являла одні за одними свої вимоги і претензії до нас, сипала звинуваченнями за кожне самостійне рішення. А потім ще й вигадувати та брехати  про мене почала.

        Яка ж я була дурепа, що побачивши під час першого знайомства  з батьками, яка вона, не спромоглась домовитися чітко з чоловіком про її невтручання в наше життя. Вона тільки до сліз мене тоді довела, а я втекла, заявивши, що весілля не буде. А потім, звісно, коханий вмовив. Але надії на проживання в різних містах виявилися марними. Відстань життя не полегшувала. За наші спільні десять років шлюбу батьки Стаса постійно вимагали народити їм онуків, але навіть думати про це було лячно до втрати свідомості. Бракувало ще, щоб з ніжної дитячої психіки так познущалася бабуся. Розповідь Стаса про те, як в його дитинстві матір боролася з чоловічою непокорою шокувала: "Ви мене не любите, піду кинусь під поїзд!" І бігла до станції, що в п'яти хвилинах від будинку. Отак він у віці мого сина її наздоганяв, ловив і молив повернутися додому. Ай, мабуть, там і не було шансів домовитись з ним про її невтручання. І врешті решт, я не витримала.

      І добре, що не витримала. Зараз я вільна і можу дихати на повні груди. І робити, що вважаю за потрібне.

    Але помилки своєї більше не повторю — не буде в моєму і сина житті побратимів- наркоманів чи тих, що цим бавляться. Якщо ми Андрію важливі, то доведеться обирати одразу. Без варіантів.

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot