Глава 70

Вивільнити злість

 — Дем втратив руку і не може так жити! Він звинувачує мене в тому, що краще б я того взагалі не робив, не допомагав там.

— Андрію, розкажи, будь ласка, про повернення в частину після лікування, зустріч з побратимами і ці звинувачення докладно. Тільки очі заплющ і розплющиш, коли я тебе про це попрошу.

        Ця розповідь дається значно важче. Цього травмуючого епізоду ніхто не торкався. З кожним словом про те, що товариш намагається щодня втопити горе у пляшці, про те, що відштовхує, відмовляється від будь-яких спроб допомоги, крім взаємно болючих жартів: "Допоможи-но мені відкрити пляшку, дворукий", розпачу, болю і злості на обличчі хлопця стає все більше. Звісно, ніхто б не хотів чути слова: "Нащо ти мене врятував? Краще б лишив в тій ямі!" І чути їх щодня, а то й не раз вкрай тяжко.  Я хапаю з кухні махровий рушник і складаю його двічі навпіл. Коли чоловік робить зупинку в розповіді,  я купою питань підштовхую його зосередитися саме на люті, зібрати її всю докупи. Не можна далі ховати її всередині і випускати дозовано разом з відчуттям провини у вигляді все нових помилок. 

— Андрію, ти злий на клятих ворогів, що принесли війну на нашу землю? Злий на них за те, що посміли вчинити стільки звірств, завдати поранень стільком людям, відібрати життя багатьох прекрасних українців? Злий на те, що в тій ситуації не зміг зробити більше, ніж могла людина? Злий, що твій побратим втратив руку? Злий, що він не може й не хоче змінити сприйняття ситуації та вчитися жити за нових обставин?

— ТАК!!! ДУЖЕ ЗЛИЙ! — Наче звірячий рев лунає відповідь.

— Візьми рушник,— вкладаю в його долоні, — збери всю свою злість, лють і зроби з нього спіраль настільки тугу, як твоя злість.

    Він слухняно виконує поставлене завдання, на вилицях грають жовна, напружені руки стискають  рушник з такою силою, що за хвилину чи дві він розлітається на частини. Богатирської сили цьому чоловікові не займати. Андрій вмить розплющує очі. І вже за лічені секунди вираз обличчя кардинально змінюється. Тепер на ньому головною є провина. Він, наче переляканий хлопчик, що розбив улюблену мамину вазу.

— Ти - Молодець, Андрію. І не турбуйся, втрату якоїсь ганчірки Оксана переживе легко, не засмутиться. Ти їй значно, — повторюю з наголосом. — Значно дорожче.

           Він полегшено видихає.

— Як справи? Злість відчуваєш? — Спокійно промовляю до нього і чекаю.

— Наче ні..ні, — додає впевненіше, але дивлячись в підлогу, — наче норм.

— О, норм - то вже прекрасно, — вимовляю з легким піднесенням в голосі. — До речі, це було вражаюче! 

       Погляд Андрія спрямовується на мене. Це прекрасно. Одразу додаю пояснення.

— Ще жодного разу на моїй пам'яті нікому не вдавалося так майстерно поділити навпіл складений вчетверо махровий рушник. — Посміхаюсь. — Ти неймовірний Герою!

***

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot