Глава 68

Прийняти допомогу важко

          Андрій мовчить. Затуляє обличчя руками. І я вже навіть очікую побачити на ньому сльози.  Не факт, але і таке вже було. Ми всі живі люди. І організм кожного рано чи пізно вимагає такого необхідного очищення. Тому додаю останнє і виходжу з кімнати.

— Я зачекаю у вітальні. Коли будеш готовий до розмови, виходь. Тільки давай, щоб їм не довелося ночувати на вулиці.

       Іду на кухню робити чай. Він і мені не завадить. День сьогодні не з легких. Але не приїхати до Оксани я в принципі не могла, хай там що. Вона сильна жінка. Вимушено сильна, бо її життя ніколи не було легким, починаючи з жахливого дитинства. Оксана звикла багато чого "витягати" самостійно, не часто просить про допомогу. Але якщо вже просить, то це дійсно вкрай важливо!

      І чудово, що в цій ситуації хоч у неї є розуміння в необхідності професійної допомоги. Чудово, що вона має вплив на чоловіка і створює можливість допомогти йому. Це найважливіша функція близьких людей зараз — підтримувати і за можливості м'яко вмовити військових прийняти допомогу. Прийняти не тому, що хтось їх нібито вважає психами,  не тому, що вони стали "не такими" чи "дефективними", отримавши пекельний досвід війни. А тому, що вони — не роботи, а живі люди і потребують залишити той досвід поза власним життям, заслуговують на нормальне продовження життя, вільне від флешбеків, жахіть, болю, необгрунтованої провини, непотрібних помилок. Вони регулярно чистять власну зброю, щоб підтримувати в працездатному стані. А наша психіка - то теж зброя, з неї теж треба стерати зайвий бруд. І хтось вчився і знає, як це краще робити. Тож, прийняти допомогу, підтримку психолога - це як сходити до стоматолога чи офтальмолога, перукаря. Чомусь ніхто не намагається самостійно собі лікувати зуби, а от зі значно складнішою річчю - психікою наївно прагнуть впоратись без допомоги. 

     Хоч варіантів її зараз безліч: кому комфортно із живою людиною спілкуватися  — фахівці - волонтери у складі мобільних груп прибувають до частин під час ротацій, збирають на зустрічі дружин і рідних наших Героїв, щоб всебічно підтримати. Хто прагне оминути прямого контакту, може звернутися онлайн і отримати консультацію з відео чи навіть через письмове спілкування. Коли в людині вирує багато емоцій, легше виговоритися. А коли є потреба розібратися з сенсами і оцінками, то і письмовий шлях буває більш ефективним. А ще до нього вдаються люди, коли соромляться говорити про власні відчуття в присутності інших.

        Головне — дозволити іншим зробити їх частину роботи, не брати все на себе.

            Але згідно офіційної інформації воїни не звертаються за професійною допомогою через такі стигми, упередження:

65% помилково вважають, що їх вважатимуть слабкими;

63% помилково вважають, що військове керівництво після звернення вважатиме їх неблагонадійними;

59% помилково вважають, що побратими вирішать, що не можна покластися на них;

50% помилково вважають, що це може стати загрозою для подальшої військової кар'єри;

41% просто соромиться;

38% не має довіри до фахівців сфери охорони психічного здоров'я;

25% не вірить в ефективність такої допомоги;

22% не знає куди звернутися;

18% пояснює, що не має транспортної можливості.

         Згадуючи ці дані чи чуючи якусь з цих "причин", я запитую: "А втративши ментальне здоров'я хтось реально буде сильним, благонадійним, таким, на якого можна покластися і який здатен зробити блискучу кар'єру чи побудувати щасливе особисте життя????"

     Соромно? Ну, вибачайте, любі, нам, жінкам, до гінеколога теж ходити соромно. Але ж робимо то регулярно. А коли пологи в тебе приймає незнайомий чоловік і ручищі в тебе занурює, ой як соромно. То що не народжувати?

           І ніхто ж не змушує нікого звертатися до установ, які ведуть облік чи приписують ліки. До волонтерів за дев'ять років війни довіра з'явилася? Як і зараз до військових у суспільстві знов з'являється. 

     То хто заважає отримати допомогу конфіденційно, зручним шляхом і навіть дистанційно? Для цього просто треба дати шанс. Можливо, не один. Все ж в цьому світі суб'єктивно. Якщо не сподобався один спеціаліст і підхід, то завжди можна поспілкуватися з іншим. Так, раніше розповсюдженою була гештальт-терапія. Декому в попередні роки методи фахівців цього підходу не підійшли. І це нормально. Для таких випадків потрібні фахівці по роботі з травмою. Когнітивно-поведінкова терапія (КПТ) допоможе розібратись з наслідками подій: тригерами і флешбеками, провиною, EMDR — з емоційними станами та обробкою мозком травматичної інформації. Мало хто знає, що сжимаючи та розжимаючи почергово долоньки можна заспокоїтися. А пальчикова гімнастика заспокоїть і налаштує мозок на продуктивну роботу.

      Сиджу з теплою чашкою на канапі і очікую. Поряд чекає ще одна. Накрила блюдцем, бо хто його знає, коли він наважиться. Згадую слова Оксани про любов чоловіка до музики і обираю на телефоні з наявних підходящий трек. Хоч вибір в мене і не великий, але Flashlight від James Maslow можливо нагадає йому про кохану Оксану.

I'm stuck in the dark but you're my flashlight.
You're gettin’ me, gettin’ me through the night.
Cause you're my flash light.
You're my flash light, you're my flash light.