Глава 64

Таємниця і спротив

Memories consume

Like opening the wound.

I'm picking me apart again.

You all assume

I'm safe here in my room.

Unless I try to start again.

I don't want to be the one

The battles always choose.

'Cause inside I realize

That I'm the one confused.

Спогади поглинають, як Відкрита Рана.

Я знову розбираю себе на частини.

Всі припускають, що я в безпеці Тут, 

у своїй Кімнаті. 

Хіба що я  спробую почати знову. 

Я не хочу бути тим, хто завжди суперечки обирає,

Бо в душі розумію, Я Заплутався!

              Linkin Park, Breaking the habit, Руйнуючи звичку

       Він мовчки опускається на дитячий стілець у передпокої і опускає голову винувато вниз. Добре, я знала, що демонструвати свою фізичну силу проти мене і втікати таким чином він не стане. Просто відчувала. Геть не боялася. Та я досі наче в стані невагомості і землі під ногами не відчуваю.

— Андрію, тобі доведеться говорити зі мною. Але не тут, не на очах дитини. До кімнати повернись!

         Я йду у дальню кімнату, в якій ми щойно і почали. Володимир зайнятий уроками у вітальні за столом. Андрій повертається до кімнати і мовчки сідає на інший край ліжка.

— Що це, Андрію? 

— В мене діабет, — промовляє напружено.

— Не бреши мені! — Мало не зриваюсь на крик. — Ти б тоді це не ховав, не намагався піти. В тебе це було б десь зазначено у медичних виписках! Чи забув, що я їх прочитала поки госпіталізацію чекали?

— Забув, — визнає, — це найбезпечніший спосіб введення, — вимовляє сором'язливо.

— Введення чого, Андрію?  Що ти колов? Нащо тобі це лайно? Як щодо нього взагалі можна казати "найбезпечніший спосіб"? Найбезпечніший спосіб розв'язання емоційних проблем - то спілкування з фахівцем з очищення психіки. Але точно не те, що знайшла серед твоїх речей.

         В мені вирує такий вир емоцій, які я не можу зараз розрізнити. Кричати не можу, не повинна, щоб не лякати сина, і спокійно говорити з ним теж не здатна. 

— Якби я тоді на Лимані знала, що ти робиш таке, я.. я б і поруч з тобою не стояла! — Кидаю йому в обличчя чисту правду, підкреслюючи гігантську різницю між людиною, якою я його знаю, і тим, кого бачу перед собою зараз. — Та я й уявити тоді не могла, що людина, яка так самовіддано працювала у залі, щоб відновитися, може вживати оте. Ти навіть не палив на відміну від інших. 

       Я, мабуть, зараз розплачусь. Так гірко! І так огидно!

— Я тоді й не вживав, — впевнено заявляє Андрій.

— А коли ж ти це почав? Навіщо?

— В частині, коли повернувся з Лиману.

     "Всі припускають, що я в безпеці Тут"...А!!! Трясця! Та як же так?!!!!!"   — Мене наче грім побив. Уявити не могла, що саме ТАМ чекає така небезпека.

— ЯК?— Ледве вимовляю від шоку..— Чому?

— Дем постійно заливав свій біль алкоголем. Я не зміг його відмовити, не зміг цього бачити щодня. 

Його начебто жарти зі злістю та звинуваченням: "Дворукі відкрийте мені пляшку! А то сам вже нічого не можу!" — з голови не йдуть. 

Якось зайшов до хлопців, а вони... ну, й пригостили.

— Пригостили? — В мені враз спалахує лють. Нехай вони і військові, але я зараз не здатна робити поправку на їх героїзм, я зараз бачу тільки одну цю ситуацію і не можу позбутись тунельного синдрому через результат їхньої "щедрості", за те, що в частину якесь лайно принесли. — Хто?

— Не питай!

— Хто? — Викрикую, підскочивши з місця.

— Я не скажу, Оксано, — карбує Андрій, і я знаю, що точно не скаже.

— А потім теж хлопці давали? Що?

— Давали, що мали. Допомогли, чим могли.

— Допомогли? Це не можна так називати! Не допомога це! — Спалахую я. Але бачу, що він переконаний в зворотньому..

— А потім сам замовляв, — винувато зізнається хлопець.

— Що саме замовляв? Андрію! Що саме?

— Трамадол замовляв.

— Ще маєш? 

— Ні.

— Чи мені обшукати всі кишені твого одягу?

— Ксю, чесно...— охоплює голову руками, — немає. Я б в твій дім не приніс. 

— Але ж це приніс, — кривлюся, невимовно огидно.

— Ну, придурок, забув, не встиг десь непомітно викинути. Ти ж поряд була сьогодні, коли вийшов з речами з лікарні. Шукай, якщо не віриш.

           Знімає тонку вітровку і спортивну кофту й кидає мені.