Глава 63

 Шокуюча знахідка

        Після обіду Андрій йде до магазину, а я вирішую розібрати його речі. Збирав товариш і вони просто накидані всередину наплічника абияк.  Дещо треба випрати, дещо й зашити трохи, бо помітно  що ці речі війну пройшли. Чисте і ціле складаю в тумбу біля ліжка, щоб відчув себе, як удома, якщо ще тиждень лікування попереду і житиме тепер у нас. 

        Але на дні рюкзака знаходжу раптом таке, у що просто не можу повірити. Дивлюсь на пакет і просто не розумію, що мені з цим робити?.. І як після цього з Андрієм розмовляти? І чи можливі після цієї знахідки наші стосунки?

— Юлю, рятуй, — в шоці набираю я подругу. 

        Вона - той психолог, що працює з військовими. Ми давно знайомі. Ще коли в перший рік після навчання працювали у школі: я вчителькою, а вона психологом. Потім обидві звідти пішли: я вступила до університету, а вона — до підрозділу однієї зі структур МВС психологом.  Але подругами ми залишилися. Я не знаю, що без неї б робила, коли зі скаліченою дитиною на руках сама лишилась.

— Що сталося, Ксю? — запитує подруга.

— Я серед речей свого Андрія знайшла пакет. Тут шприці: нові і чотири використаних.

— Неприємна ситуація, в лікарні ж все потрібне видають і використане утилізують, — одразу розуміє вона мій стан, — але стривай, з того, що ти про нього казала на системного наркомана він геть не схожий. Не панікуй, Ксю! Ситуація може мати безліч пояснень, не тільки найгірше. Треба з ним спокійно поговорити і все з'ясувати. Де він, до речі? 

— До магазину пішов.

— Пішов? Пам'ятаю, що тікати він в тебе взагалі полюбляє. Як прийде, краще зробити так, щоб не втік одразу і змушений був говорити з тобою. Ксю, заспокойся!

— Юлю, а, може, ти з ним про це поговориш?

— Та можу і я, але мене він не знає, тож ще не довіряє. А от тобі довіряє. Брехати завжди найважче близьким, коханим людям - це аксіома.

— Добре, я спробую.

— Ти зможеш! Тільки, як з дітьми у школі, вкрай спокійно, Ксю!  Я приїду до тебе щойно зможу. В мене зараз ще одна консультація, яка може тривати довго.

      Андрій повертається з магазину. Я намагалась заспокоїтися, але не впевнена, що вийшло. Я досі наче в тумані, я досі не вірю, що це відбувається насправді. Що, в біса, відбувається? 

— Нам треба поговорити. Зайди, будь ласка, до кімнати.

Андрій заходить.

— Що це? — Кидаю на ліжко той пакет.

— Нащо ти полізла до моїх речей, Оксано? — летить у відповідь питання. Голос крижаний чужий, але не стільки злий, скільки засмучений.

— Хотіла випрати брудний одяг. 

      А, може, й Всесвіт мене знов наштовхнув, підказав де шукати відповідь на питання щодо його неадекватної поведінки сьогодні в лікарні? 

— То що це, Андрію?

— Я повинен піти, — вимовляє чоловік, хапає рюкзак і починає закидати туди речі.

        А я мчу до передпокою, хапаю ключ з гачка, що завжди там висить, і зачиняю двері. Хай там як, а зрозуміло одне: він, як і раніше,  потребує допомоги, бажано фахової, а не просто моральної підтримки, бо проблема з'явилася нова і геть неочікувана. Я абсолютно не уявляю, як із цим бути, якщо це те, про що я подумала. Але сам за допомогою він не звернеться, це гарантовано на мільйон відсотків. Я, може, хоч змушу чи переконаю його прийняти допомогу. 

      Андрій виходить з кімнати і зустрічається зі мною поглядом.

— Ти нікуди не підеш! — Заявляю рішуче, — щоб отримати цей ключ тобі доведеться виламати мені руки! Інакше не віддам.

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot