Глава 61

 Від розчарування до радості

     Дивиться без жодних зауважень чи питань. Оформлено через медичну систему за стандартними правилами, хоч це направлення і не з медроти. Але ж лікарем-неврологом.

— Кропивницький чи військовий шпиталь у Дніпрі?

— У Дніпрі, — миттєво відповідаю, Андрій, здається, за нашою розмовою взагалі не встигає й подумки.

      Підписує направлення і швидко веде нас кудись коридорами. Дорогу не запам'ятала зовсім, я сама нервова і думками вже не тут. З мене Сусанін би вийшов ще той сьогодні. Біля іншого кабінету вже очікують оформлення і часу відправлення до шпиталю. 

   Бійців сюди з частин привозять парамедики транспортом частини, а звідси до інших шпиталів спецтранспортом. Але самостійно в жодному разі не можна, навіть якщо шпиталь в місті не так критично й далеко. 

       І тут приводять інших бійців, які поїдуть у Франківськ.

— А можна мені у Франківськ? — Схопився Андрій, почувши їх розмову.

— Ні, Вас вже оформлюють у шпиталь у Дніпрі.

     Засмучується. Згадує, як давно не був вдома. Батьки його бачили тільки після поранення на милицях, на своїх двох - ні.

— І чому ти за мене Дніпро обрала? — починає нити хлопець.

— Бо на вибір ще назвали Кропивницький. Тобі він нащо? Про Франківськ не казали. І взагалі, може, за діагнозами пропонували цей вибір. А в Дніпрі з часів АТО вже стількох вояків вилікували, тут лікарі найдосвідченіші - в гарні руки потрапиш. Будемо тебе навідувати. Чи не хочеш?

— Хочу.

       Залишаю Андрія чекати спецрейс до шпиталю. Мене однаково не взяли б. Лечу до малого, як вжалена роєм ґедзів. А жалять вони так, що мало не буде. Влітку тогоріч кілька разів на Лимані до палати залітали. Раз як вжалив один за руку — пекло шалено, а потім наче паралізована ще кілька днів була, то смикало, то поворухнути пальцями не могла. І от я смикана вся біжу так швидко, що всі м'язи ниють. Встигаю майже. Але на масаж таки трохи запізнились. 

       Після лікарні разом їдемо до Андрія. На диво, він в чудовому настрої. Аж дивно. Не те слово дивно. Чи то аж настільки щасливий бачити Володимира? Щось тут не те. Посмішка аж занадто розслаблена. Дико виглядає на фото. Я його обличчя не те що таким, а й віддалено схожим не бачила ніколи.. Бавить малого, катає на шиї, підкидає каштан і з блискавичною швидкістю по ньому ногою влучає.. Ні, я бачила, як він пляшку майстерно закидав, з координацією і швидкістю в нього справді чудово.

       Але посмішка ще довго не дає  спокою. Тільки не можу зрозуміти, що в ній бачу. 

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot