Глава 50

Принциповий конфлікт

         Спершу, звісно, Андрій згрібає в обійми малого. Скучили обидва, звичайно. Спілкуються, жартують. Йдуть на турнік підтягуватися.

— Андрію, допізна давай не тягни, про обстеження комбата повідомити треба.

— Ти не розумієш! Я в списку на відправку!

— Чудово розумію! Не можна тобі туди. Твій шлях зараз на лікування. Ти що лікаря не чув? Інакше ще гірше там стане. А він має кимось тебе замінити, поки час є.

— Якщо зараз скажу, то одразу в частину, ніякого звільнення. Не можу! Я скучив!

— А я що не скучила? Але як я маю тебе в цьому стані на війну відпустити? В останній момент таке не повідомляють. Кому я взагалі це кажу? Хіба забув одинадцяте правило бою? 

— Не забув, — огризається Андрій. — "Плануй наперед".

— А ти що робиш?

— Я два тижні планував провести час із тобою! — Випалює нервово, — зараз повідомлю - і звільненню кінець. Тож, повідомлю, коли повернусь до частини.

           От вже й розставив пріоритети..

— Ти ж розумієш, що так неправильно, ненормально? Проблем хочеш?

— Начхати!

— Комбат же тобі не лише командир, а й товариш. Як може бути начхати, ти ж його підведеш?

       Чоловік напружений, наче дощова хмара. Мої відчуття гучно кричать про те, що він взагалі не збирається повідомляти про це. Я була б рада думати, що між мною та другом-командиром він обрав мене і готовий за час зі мною понести покарання за відмову їхати в останній момент. Але те, що раніше згадував про комбата, виключно позитивне - тож він його підводити не схоче. Він просто хоче і поїде на війну, і все інше йому не важливо. Він просто не розуміє важливість результатів обстеження на відміну від мене. Суперечка нервова. 

          Володимира набирає батько.

— Тебе на вихідні забирати?

— Звісно! — Вигукує хлопець і миттю біжить вдягатися.

— Ти мене кидаєш, Володимире? — Засмучено вимовляє чоловік.

— Андрію, дивись, навіть дитина, все відчуваючи, втікає від наших суперечок, щоб не бути їм свідком. Пора з цим закінчувати, зателефонуй, будь ласка! Для мене твоє життя, здоров'я й безпека важливіше якогось вікенду.

       Обіймаю, намагаюсь вмовити інакше, не сперечаючись. Не допомагає. Внутрішнє напружене відчуття небезпеки тисне все сильніше. Андрій вперся, як баран, відмовляється телефонувати. Може, хоч після вечері передумає.. Але це теж не діє. Та й вечір вже.. Наполягаю востаннє. Вкотре відмова "коли повернуся".

— Тоді повертайся зараз же до своєї частини! 

— Ти мене виганяєш? 

— А ти мені брешеш у вічі! Ти нікому ж нічого не скажеш. І на смерть підеш з власної дурості.

— Не піду зараз! Надто довго чекав я ці дні, щоб провести з тобою.

—  Твій стан визначає твою безпеку перш за все! Безпека - перше правило! Чи забув вже!?

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot