Глава 38

Шокуюча зустріч

           Влітку там, в санаторії мені завжди краще, ніж в місті. Тут одразу починається головний біль: спека більше, кисню менше, контраст разючий. Акліматизація важка.  Злюся на себе, що через його бажання поїхали. Хотіли з малим там лишитися — треба було так зробити й не слухати. Один лише плюс, що в Андрія дурна захисна реакція вимкнулась. 

          Володимир, як завжди, у вихідні з батьком. Тим паче, довго майже не бачились. Андрій приїжджає до міста і одразу чую, як йому важко від того, що купа людей навколо. За підказками потрібну зупинку і транспорт знаходить, звісно. Але внутрішній стан його, точно знаю, поганий, напружений. І я маю його змінити. Більше нікому. Йду зустрічати. Біла літня атласна сукня на тонких бретелях до колін довжиною яскраво підкреслює фігуру. Просто люблю її, скучила, набридли вже ті кольори, в яких там постійно ходила, тягне на білий. Волосся, як завжди розпущене, тільки без капелюха, як зазвичай. Герой бачить мене на вулиці і завмирає. Про людей навколо, здається, забуває одразу. Такою мене він ще не бачив. А я тепер чудово розумію тих, хто біжить і стрибає на шию своєму Герою. Бо роблю так само. Не заважають навіть високі підбори, на яких я вже зовсім не маленька поруч із ним.

— Неймовірна! Ксюню, ти просто вражаюча, — приходить до тями хлопець, обіймаючи, хапаючи повітря після довгого поцілунку. 

       Я в принципі знаю, що вигляд чудовий. Але від нього чути то значно приємніше. І слова ці підтверджують, що мети я таки досягла. Йдемо повз двір, обіймаючись, і сусіди оглядаються. Мене давно ж не було, а такою щасливою й тим більше в обіймах чоловіка вони мене взагалі навряд чи бачили.

— Мені всі заздрять, — робить свій висновок задоволено, з посмішкою Андрій. Це він зараз пишається тим, що поряд зі мною такою.

— Чи мені, — не погоджуюсь, посміхаючись, і ковзаю рукою його міцною спиною. Шаленію від неї, коли його роздягаю. Її теж до мене ніхто не пестив. В темній футболці з хрестиком спереду він шикарний. Тільки сліпий не побачить. На спині там якийсь дивний малюнок, він дуже її хотів і замовив, хоч і задорого. Але от спереду, як звичайна військова, з тим хрестиком. Це ж треба, я досі не бачила його у військовій формі. Він до неї дуже відповідально ставиться, каже, просто містом по формі ходити не можна. Але болотного кольору кросівки, сірі джинси та ця футболка її вже трохи віддалено нагадують. Я вже здогадуюсь, що у формі погляд від нього відвести зовсім не зможу. Так, я закохалась..Це ж треба? А факт.

      Йому личить цей інший вираз обличчя живої людини. Людини, в якої є для чого жити і чому радіти. Завжди таким його хочу бачити!

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot