Глава 33

    Тато

          Дізнаюся, що в найближчі вихідні, тобто завтра до Володимира в гості завітає батько. Заразом більшість речей йому скину в машину. Виписка серед тижня. Просити, щоб знов за нами приїхав ще раз не хочу. Автобуси ходять. Головне - залишити те, що сама донесу.

— Андрію, Володимира приїде навідати батько. Малий йому вже казав, що ти його найкращий друг. І фотки вас двох у спортзалі я теж скидала йому. Тож ховати тебе ніхто не збирається. Може, познайомишся?

       І варто було Андрію дізнатися, як він одразу замкнувся в собі, втік й на повідомлення перестав відповідати. 

             Ну що ж тут поробиш? Батько у сина все таки є, і син його дуже любить. І скучив вже. Це я розумію, що від його візиту відношення хлопця до Андрія не зміниться. Теж вже, як рідний. А він живе у своїй реальності, в якій він нікому й досі не потрібен. Будь-який триггер — і забрало падає: біжить, ховається. Може хіба, що з часом щось зміниться. Але не тут і не зараз. Могли б і вдвох день провести, та ні — він ховається в мушлю свою від усіх. А того, хто не хоче спілкуватися, не змусиш. Та й чи варто намагатися? Не знаю. Тому просто приймаю як факт, що цей день пройде без нього.

        Дивно, що вперше за всі роки батько не просто передав мені пакет з продуктами і забрав сина, а й покликав по морозиво та на прогулянку до лісу з ними. Якщо інших планів немає, то чом би і ні. Хоч познімаю, як разом дуркують у лісі на згадку. Шишками кидалися, набігалися, а я з них насміялася. Дартс малому привіз, потренувалися. А мій син, виявляється, може й влучно кидати. Та й я теж інколи, цікаво.

       В лікарні потім переконуюсь, що чоловіки — ще ті "довгоносі цікаві Варвари". Мало не всі за парканом з усіх саме цю сріблясту автівку помітили, що до нас приїжджала. Хоч в місті найнепримітніша, сріблястих Camry хоч греблю гати. Тому він її і обрав, не любить зайву увагу. 

       А всіх цікавість душить, чи то мій чоловік? І чого тоді всюди з Андрієм бували? От наче нікого в особисте життя й не запрошувала, а таки доводиться відповідати, що не мій вже, колишній, а як батько — назавжди. 

     Так, я нормально спілкуюсь з колишнім, не гарчу й не кусаюсь. Розіпніть мене, блін. У нас спільна дитина! І син понад усе. 

       І взагалі, що б там не було, а поливати брудом колишніх — не мій варіант. Сам людину обираєш, в життя своє пускаєш і казати потім погані слова — то перш за все на самого себе. Зізнаватись,  що мозку не було, коли обирав, і досі немає, щоб це усвідомити. Всесвіт розсудить. За свої помилки самостійно відповідати треба. Не засмічую пам'ять образами, щоб лишилося місце для приємних подій. Я так живу й на інших не жаліюсь і не сподіваюсь. Так приємніше, коли щось добре тобі таки роблять. 

        Скількох людей знаю, які розійдуться і горло один одному перегризти мріють. Залишилися почуття — увімкніть мозок і розберіться. Коли байдуже, не сваряться. Та й через запалене Его і образи давні сваритися — тільки хворим дурнем себе перед іншими виставляти. І власну енергію на шкоду собі ж і пускати. А скільки дітей без батьків живуть, бо дорослі не спромоглися домовитися, помилки визнати, пробачити, відпустити, з тої точки болю далі спокійно піти.. В школі надивилася до несхочу! Ніколи б собі не дозволила сина так травмувати! Собі б таке не пробачила. Минулому місце в минулому, і хай йому грець! Помиляються всі. Та батько людина розумна і теж гідна, хоч і слабкий в дечому був. Та сину багато може і дати, й навчити. Тож хай і дає. 

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot