Глава 22

 ПТСР

    Після неприємних розмов потрібно якось розслабитись. Але вирішую перевірити ідею. Інакше це все буде марно.

— А скажи-но мені, в той другий раз про що ти думав?

— Тобто "про що я думав"? Не зрозумів.

— Коли був з нею, якісь спогади, картинки про війну в голову лізли?

— Ну звісно, лізли. Вони щодня лізуть, від них не втечеш, — зізнається похмуро.

— Тоді в мене для тебе є дуже гарна новина! — кажу радісно і очікую реакції.

— І що ж це за новина?  — цікавиться стримано.

— А немає в тебе ніяких проблем з чоловічою функцією! 

 Андрій аж рота відкрив від несподіванки.

— Немає? — Дивується.

— Немає. Ці нав'язливі спогади, картинки звуться флешбеки. Це симптом ПТСР -  посттравматичного стресового розладу. Як  нездатність спати без пігулок,  жахіття нічні і твоє небажання тотальне контактувати з людьми. Я навчання в цьому році проходила, впевнена. 

           Слухає мене так уважно, аж приємно.

— Може й так, — невпевнено погоджується.

— В тебе психологічна проблема. Тому  "професіоналка з простих рухів" не в курсі, як боротися з нею.  Все, що  вона намагалась робити, допомогти не могло. Тільки гірше зробило. А ще я чула, що дехто з військових до цих "професіоналок" просто поговорити ходить. Але і це не спрацює, бо говорити тут з психологом треба! З тим, хто знає, як допомогти позбутися нав'язливих спогадів про пережите.

— Може й так,  я не знаю, — каже спочатку спокійно, а друге речення додає вже нервово. — Але піти до психолога - то ж визнати себе психом!

 —  Я знаю. Проститутка ще й запевнила тебе в наявності проблеми, якої немає. Коли сконцентрувала увагу на одній частині тіла, тільки посилила цим твоє ментальне напруження і її відключення в той момент.  А треба було просто відволіктись на щось інше. Хоча там, куди за одним лиш приходять, чи це можливо..— Завершую першу думку і відповідаю вже на другу. — Психологи допомагають Здоровим людям пережити важкі часи і стреси, тож ти помиляєшся щодо них.

 — Як ти знаєш?  — Дивується знов хлопець основній темі розмови. — Це теж психологія?

 — Частково. Фізіологія та психологія. Я взагалі-то біолог і фізіологію людини завжди вчити любила. Тож, я не боюся твоєї проблеми. Поки будуть флешбеки - і сюрпризи такі часом будуть.  — Замислююсь. — Але  в мене є щодо цього ідеї більш ефективні. 

           Андрій видихає з полегшенням і мене обіймає.

— Покажеш?

— Можемо їх перевірити, — дражню хлопця, — але Тільки Якщо будеш поводитися не так, як учора. Ти ж взагалі мене не слухав і не дивився на мою реакцію. Це тобі не гра в одні ворота, а парний вид спорту, робота в команді.

— Добре, обіцяю дослухатися до тебе, мила.

— І ти ж розкажеш мені іншим разом про свій бойовий досвід? Як поранення отримав? Кого втратив? 

         Андрій похмурніє. І заперечно хитає головою.

— Не зараз, звісно. Це ж не на п'ять хвилин розмова. Точніше - розмови.

           Заспокоюю чоловіка. Але "дозріти" до розмов на ці теми він все ж таки мусить, нікуди не дітись. Зважитись говорити на ті важкі теми вкрай необхідно. І бажано, щоб кілька разів поспіль проговорив про кожну страшну подію.

— Якщо звісно хочеш тих флешбеків і жахіть позбутися.

— Хочу, — погоджується і притискає до себе міцніше. 

— А ще, вибачай, ненавиджу зарості в людей на обличчі. Ти ж не в окопі вже. Годі ілюструвати свій позивний. Може б поголився? Для мене?

— Це вже ніколи, мила.