Глава 17

Поклик серця

     Андрій не знав після школи, на кого вчитись в інституті, тож пішов, як порадила мати, на "Лісове господарство". Але почав працювати лісником й зрозумів, що то не його. Пропрацював пару років геодезистом, та й потім за запрошенням хрещеного батька подався шукати заробіток в Іспанії. Зі слів чоловіка, здавалося, що той хрещений батько був йому чи не найближчою людиною. Принаймні він дуже тепло говорив про те, що хрещений любив його, як рідного сина, бо самі з дружиною дуже довго дітей мати не могли. В Іспанії влаштувались працювати на віллі якогось багатія і жили добре. Тож і Андрієві він знайшов роботу садівника, так би мовити, за фахом. Але більше півроку хлопець там не витримав. 

       Відчув поклик серця і "втік" на Донбас захищати рідну Україну. Доєднався до лав добровольчого батальйону Правий Сектор — і нарешті відчув там себе на своєму місці. Мав друзів в Азові, з яким тренувався. Так вже шість років і не спілкувався з хрещеним, відчував провину, що поїхав, і не наважувався. Тільки слідкував за ним в соцмережі і знав, що нарешті в нього народилася донечка, щоправда сліпа, якій вже за п'ять років довелося витримати чимало курсів лікування та операцій. Рідним також повідомив про своє рішення вже після його прийняття і підтримки майже не мав. Ображався, що ані мати, ані брат майже не телефонували і не цікавилися, як він. За сестру й батька не згадував — отже, виходить, стосунки з ними були ще менш близькими. А мати ще й ображалася на Андрія, що не часто телефонує і дорікала йому за це кожен раз.

      Життя чоловіка видалось Оксані сірим і похмурим. Саме таким, здається, він сам його і сприймав. За час перебування на Донбасі зустрів дівчину і закохався, але стосунки  тривали всього три місяці. Її не влаштовувало, що "він, як дурень, за самі волонтерські харчі ризикує життям. Хотіла, щоб кинув це, влаштувався на завод, заробляв гроші та забезпечував її." Та він тепер вже був впевнений у своїх життєвих пріоритетах і ладен стояти до кінця — аж поки не буде відновлено територіальну цілісність неньки України. Але без грошей їй він виявився не потрібним, і вона просто пішла. 

       В Оксани ця розповідь просто не вкладалася в голові. Що ж за люди зустрічаються на Сході нашої країни? Одні з кольоровими ганчірками бігали, кликали в свій дім загарбників. Інші роз'їхались по всій країні, але продовжували розповідати маячню, що "то Україна утискає Донбас". Сама з такою в Дніпрі мала "радість" поспілкуватися.  А треті, от як ця дівчина — ну як можна жити десь біля лінії зіткнення і вважати, що військові дурною справою займаються, не дозволяючи її посунути далі? Невже все тіки сраними грошима в цьому житті вимірюється?