Глава 13

 Перша ніч

        Мама і син завжди спали разом в піжамах, точніше в неї цим слугувала футболка з легкими спортивними штанами. Постільну білизну  і пухнастий улюблений плед привозили з дому. Ковдри і підковдри лікарняні до того взагалі не використовували. Тож і на трьох всього повністю вистачало. Як і місця на зсунутих ліжках. Володимир зайняв своє місце під стінкою, мама обійняла його за спинку, а Андрій  обійняв їх обох одразу. Це сталось якось само собою, без будь-яких домовленостей. Чоловіча долоня лягла  на хлопчика, і задоволений подвійними обіймами, щасливий  він швидко заснув. 

       Оксана ж замислилася над цим давно забутим відчуттям. Відчувати спиною Андрія було приємно. Раніше, колись дуже давно, в іншому житті, вона полюбляла засинати в обіймах коханого, котрий зігрівав її такими обіймами.

        За деякий час чоловік розвернувся і відсунувся на друге ліжко. Він одразу прийняв свої ліки, тому теж заснув. Після контузії можливість засинати мав виключно медикаментозну.  Уві сні постійно стогнав і крутився, як вовчок. І вже зовсім скоро простирадла і те, що під ним, і те, яким вкривався, були десь під ним, зім'яті в комочок. Так само, як на його ліжку. От тепер вона знала, чому воно було "не застелене".

       Оксана так і не змогла заснути тієї ночі. Вона вкривала Андрія додатковими вільними підковдрами. Погладжувала по спині, коли він стогнав — і він стихав, не прокидаючись. А коли вона вже звикла до такого його "сну",  серед ночі відбулось ще дещо неочікуване. Оксана якраз лежала і дивилася в його бік. Чоловік уві сні зістрибнув на підлогу і випростався там. "Він професійно ховається в окоп від ворожого обстрілу" — безпомилково зрозуміла жінка. Такі чіткі відпрацьовані рухи в жодному разі не можливо було сплутати з тим, якби хтось впав з ліжка.  Оксана покликала Андрія до себе, і він повернувся на ліжко. Хоч досі спав. Тепер вона обіймала його за спину і погладжувала його міцні руки. І, навіть крізь сон, це ненадовго заспокоювало його. Вона відсторонювалась і за деякий час знов до нього поверталась, щоб вкотре погладити, щоб на ці звуки не прибіг хтось перевіряти, що коїться, чи не прокинувся Володимир. Щастя, що цього року замість палати дістався їм ізолятор. 

         Ця ніч дуже багато повідала Оксані про Героїв, які не можуть повернутися з війни. Тому що їх не відпускають нав'язливі спогади про ті події, про втрати. Не відпускають вдень як флешбеки, і тим більше не відпускають вночі як жахіття. Людина не здатна жити без сну, але і сон, що можливий лише під дією ліків і з постійними жахами, то ж не сон. Звідки візьметься тут посмішка? І як спілкуватися з людьми, коли тебе постійно переслідують демони війни?