Глава 7

 У кожного свій шлях

          На місці Володимир захоплено пояснював  всім правила гри  в Румі, яку нещодавно подарував і розіграв з ним батько. Всю весну син тата не чув і не бачив, образився, що той кинув його, мовчки поїхавши до Тернополя. Батько ж привіз подарунки — дві гри і розповів, що  колесив із заходу на схід країни, доставляючи гуманітарні вантажі військовим. Батько дійсно з 2014 допомагав їм, як міг. Багато разів син бачив чи чув про пошук бронежилетів, оптики і навіть безпілотників. А якось у вихідний день разом з батьком був при закупівлі медичних товарів і води, які доставили потім у лікарню імені Мечникова — головний центр порятунку наших Героїв в Дніпрі. 

— Краще я одразу зроблю все, що можу, — пояснював колись малому батько, ніж потім ця пошесть сюди прийде свої порядки встановлювати. Я за тих порядків жити не хочу.

Син заспокоївся, хоч і не до кінця пробачив. Можливість бодай зателефонувати чи написати все-одно завжди була в батька, а він не писав, не телефонував жодного разу. 

     Він, як виявилося, був злий на Оксану. Очікував, що вона до смерті перелякається через початок війни і благатиме його захисту, вивезти їх з сином з Дніпра на захід чи за кордон, як зробила його перша жінка з донькою, до яких він і повернувся, кинувши ледь живого сина і знесилену Оксану, і яких і повіз до Тернополя. А її вже неможливо було зламати чи налякати після тих його слів у лікарні, та й зайвий раз вона ніколи нічого в нього не просила. Він спробував повернутися до них, коли сину було вже сім років, бо геть дістала та жінка. При тому різко спробував знецінити всі її старання: повів в приватну клініку до якоїсь заїжджої "зірки" вертебрології, там пожартував, що за попередній час дитині тільки "п'ятки зеленкою мазали", бо уявлення не мав, як взагалі рятували та лікували дитину. Мати, звісно, обурилася. Її і сина просто вигнали з кабінету, а батьку дали направлення для сина не рентген. Після того, звісно, виник конфлікт, вимога Оксани ставитися до неї з повагою, і в її домі тим паче. А батькова гордість змусила його знов піти.

    Сім знімків шиї! Дитині! Та таким опроміненням і вбити не довго. Але ж це розуміти треба! А він хоч в бізнесі молодець, та не ліз би в ту медицину, де не тямить ні краплі. На щастя, в іншій клініці, куди привіз їх його робити, фахівець категорично відмовилася "вбивати таким чином дитину". І після уточнення діагнозу в матері констатувала, що чотири знімки геть зайві, бо призначаються при порушеннях протилежного характеру. Щоправда там ще зробили синові УЗД шиї і знайшли два досить значних утворення в щитоподібній залозі. Районний та міський ендокринологи були шоковані. І тільки інший фахівець з УЗД порадив матері не поспішати, відкласти направлення до інституту ендокринної хірургії, спостерігати. Сама ж Оксана припустила, що довгий відросток сьомого шийного хребця при зміщенні міг травмувати залозу. Лікар погодився, а й справді можливо в такому унікальному випадку. Просто раніше так не шукали. Спостереження за кілька років показали, що, на щастя, утворення зменшуються, а материнська інтуїція захистила сина від зайвих біопсій і тортур, бо голок і так з дитинства боявся дуже.

     Давно вже Оксана й колишній були чужими людьми та й у їх стосунки з сином своє втручання мати давно вважала зайвим. А покидати рідну країну та місто не збиралася принципово. Головне було: захистити сина від страху через постійні сирени, тож вигадала власний спосіб. 

— Лети в парашу, стара іжрава огидна консервна бляшанка! Там тобі місце. 

      Син реагував на ці слова довгим реготом і повторював за кожної чергової  сирени. Звісно, довелося спочатку пояснити, що в російській мові  словом "параша" завжди називали туалет на вулиці, а тепер от країну-агресора. Але ж ця назва їй щонайкраще підходить. З часом до вислову додавалися різні інші слова, — проклята бляшанка, порожня, падай туди, звідки вилетіла! — Але мета Оксаною була досягнута: син не боявся війни і повітряної тривоги, вона не погіршувала його стан здоров'я, і так повний особливостей.

       Як в перший ранок сказала, що все буде добре, так в цьому й не мала сумнівів, вірила щосекунди в наших Героїв із ЗСУ. 

 Навіть посварилася з добрим другом-медиком, який з перших днів вмовляв виїхати до його батьків у Болгарію, а згодом зробити візи та перебратися до нього у Лондон. Вже п'ять років Кирило безуспішно час від часу вмовляв Оксану вийти за нього. І хоч і був одним з небагатьох, кому вона цілковито довіряла, бо завжди морально підтримував, але так і не вмовив. Тож, не витримав і спробував останній аргумент.

— Я завжди захоплювався, яка ти наздвичайна мати, як дбаєш про сина, скільки досягла. Знаєш же, що я люблю і тебе, і Володимира і мрію грати з ним кожен день після зміни в лікарні. Але як ти можеш так безвідповідально ризикувати його життям, залишаючись в Україні під час війни?

— А ти мене і не зрозумієш, — відрізала ображено Оксана. — Тебе ж вдома не влаштовувало, в Болгарії. За п'ять років Британія вже стала тобі домом. А мій дім - Україна. І я не тікатиму, щоб вже ніколи не повернутися. Але дякую, що назвав поганою безвідповідальною матір'ю.

Найбільше засмучувало, що думки Кирила були сповнені пропагандою ворога щодо її країни. І це злило Оксану. Навіть слухати то відмовлялася щоразу. Хоч і бачила, що він посилається на болгарські новини про події, але злилася, що не перевіряє їх хоч в британських чи американських джерелах. Хоча на початку й ті, мабуть, не вірили в нашу здатність вистояти. Але втратити гарного друга, з яким завжди можна було порадитись щодо медицини і просто поговорити, було шкода.