Глава 2

Все заради синочка

          Вона використала свою вищу освіту біолога і розуміння людської анатомії та фізіології по-максимуму. А, може, й стала майже фаховим неврологом, тільки без диплому. Змусила відступити спастичний діпарез ніг — і синочок пішов. Пішов в той же час, що й "нормальні" діти. І навіть ручки, що від млявого парезу звисали ниточками донизу, почали функціонувати. А лікарі не вірили власним очам. Найдивніше, що тепер вже на рентгені шийні хребці були якимось чином на місці. Отак і не вір в людей з надприродними здібностями. Не вір в підказки долі у вигляді снів, через які батько дитини в найважливіший момент таки був поряд і не дозволив їй піти, скоріш за все теж шляхом інфаркту, бо її з особливостями серце, мабуть, би не витримало ножиць по-живому без нього поруч. А без неї ніхто б не врятував і не вилікував малюка. 

      Вона робила все можливе і надможливе для досягнення мети. Їх навіть прийняли на дельфінотерапію, коли сину ще не виповнилося й року, хоч інших дітей брали лише з трьох. Але провідного невролога Ялти просто вразив факт, що матір може настільки віддано жити своєю дитиною і знати на пам'ять все до найменших обстежень і без картки. 

     А іпотерапією вона з піврочку займалася з сином сама. Це коханий колись відвіз до інструктора, що навчив їздити верхи, та подарував коня. В лісі на ньому літати вона вже собі б не дозволила та й ні часу, ні сил не мала, а от щоб дитину рятувати, він теж був не зайвим. Саме щоб торкнутися морди цієї величної тварини, малюк вперше потягнув слабку ручку вгору. Бо тварини здатні давати те, що не дадуть часом  фахівці, — підтримку, мотивацію і віру в успіх. 

        Вона вкладала в сина всю любов і весь час. І в два рочки він вже читав короткі слова і рахував до тридцяти. 

—  Ах ти ж, мій розумничок! — не вірив ошелешений татко. 

       Багато разів намагалась вона донести батькові, що син навіть малий і хворий потребує його уваги. Просила і пояснювала, як важливо синові мати контакт, спілкування з батьком. Це ж було єдине, чого вона не могла замінити. І батько час від часу приїжджав. Але скоріш за все, щоб доторкнутися знов до все  тієї ж бажаної жінки, а дитину тримав на руках і бачив вже заразом. І якийсь час вона погоджувалась на це, просто щоб син мав тата. Бо про яке кохання вже може бути мова після такої зради?

         Спершу він не повірив в успіхи сина і звинуватив її у брехні. А тоді таки приїхав і переконався сам. І враз закохався в нього. Почав вже відвідувати і грати з малим за власним бажанням, дарувати дорогі іграшки. А після трьох років навіть вирішив відвезти і познайомити сина з бабусею.

— Вона вражена його англійською! Він знає те, чого я ніколи не знав! —  Зізнався знов вражений татко.

     А вразити неабиякого перекладача екстра-класу, що навіть за часів радянської завіси мав відрядження до Європи —  ще та задача. З якою однак легко впорався хворий малюк, що крім постійних лікарень, не відвідував жодних занять раннього розвитку. Все, що могла, вкладала в нього сама мама-педагог. І він вже по-дорослому читав товстезні книжки й російською, й українською, й дещо простіше англійською.

       І давно вже ніхто зі сторонніх й не запідозрив би, що цей малюк не такий, як інші. Він грався на дитячому майданчику з іншими "нормальними" дітьми. Катався з гірки, обожнював вивчати фізику, спускаючи з гірки іграшки та різні камінці. Лазив різними містками та сходинками, бігав і стрибав. А з п'яти років вже й літав на улюбленому двоколісному велосипеді навіть стрімко вниз з пагорба. Так, він і досі не міг підняти вгору одну руку, але про це знали хіба що ті, кого це стосувалося. А для всіх інших він був ніби звичайною дитиною.

     Мама продовжувала щодня наполегливо займатися своїм синочком. Записала на танці з гарною розминкою, на малювання для концентрації уваги ходила разом із ним. І спільні малюнки на стінах ще багато років сповнювали теплом і родинним затишком їхню домівку.