Марк відкрив дверку машини і Соломія обережно сіла на пасажирське сидіння, намагаючись не перечепитись підбором за поріг. Її сукня лягла акуратними складками на коліна. Зверху вона поклала клатч, в який вчепилась обома руками, немов за щит.
Марк не поспішав рушати з місця. Він перехилився через кермо, оглянув її збоку, затримавши погляд на шиї та сережках з перламутром.
– Ну що ж, – промовив він, клацаючи ременем безпеки. – Сукня відмінна. Набагато краща за той бежевий мішок з секонду.
– Це був італійський трикотаж, – відрізала Соломія, дивлячись прямо перед собою на лобове скло. – І ми запізнюємося. Початок о шостій тридцять. Мартинівна терпіти не може, коли хтось запізнюється.
– Заспокойся, леді. Ми будемо рівно о шостій двадцять дев’ять. – Марк завів двигун. Мотор глухо загурчав, і машина рушила з місця. – Повторимо задачу. Я – Марк. Я працюю... де?
— В IT-компанії «Synapse Solutions», – швидко промовила Соломія. – Ти працюєш із мікросервісною архітектурою та хмарними рішеннями.
Марк подивився на неї через дзеркало заднього виду, злегка вигнувши брову.
– Ти це зараз із Вікіпедії заучила чи з того файлу, що прислала мені?
– Я пропрацювала нашу легенду. Якщо тебе запитають про твій робочий день, кажи, що у тебе було п’ять зідзвонів із замовниками з Каліфорнії, і ти дуже втомився від спринтів. Це закриє більшість питань.
– А якщо мене запитають про розширення фундаментальних блоків базового коду? – випередив її Марк, перестроюючись у лівий ряд.
Соломія повернула до нього голову.
– Такого терміну немає.
– Зато звучить переконливо, – хмикнув він. – Повір мені, якщо людина робить розумне обличчя і впевнено говорить нісенітницю з розумними словами, вісімдесят відсотків слухачів кивають, щоб не здатися дурнями. Я часто бачив це в житті.
– Це вища школа, Марку, а не будівництво! Тут люди роками аналізують тексти та шукають підтексти.
– І саме тому вони нічого не тямлять у реальному житті, – спокійно підсумував він, повертаючи на вулицю Франка, де вже світилися вікна ресторану «Асторія».
Біля входу до бенкетної зали вже стояла купка викладачів. У центрі цього сузір’я, мов велична планета в оксамитовій бордовій сукні, сяяла Мартинівна. Поруч із нею тулилася її улюблениця – Христина, донька проректора, вбрана в надто рожеву сукню, яка робила її схожою на велику паперову півонію.
– Солечко! – розпливлася в усмішці Мартинівна, як тільки вони переступили поріг. Вона приклала пухку долоню до грудей. – А ми вже хвилювалися що вас немає!
– Доброго вечора, Олено Мартинівно, – Соломія розправила плечі й зробила крок уперед. Серце калатало десь у скронях. – Пробачте за невеличку затримку, затори біля мосту.
– Ой, ці затори, – махнула завідувачка, але її сірі, проникливі очі вже сканували Марка. Вони пройшлися по його піджаку, затрималися на широких плечах, відсутності краватки та трохи неслухняному волоссю. – А це... той самий ваш хлопець?
Марк зробив півкроку вперед, перехопивши ініціативу. Його рух був настільки невимушеним, що Соломія навіть не встигла його зупинити. Він простягнув долоню – велику з ледь помітним мозолем на основі вказівного пальця.
– Марк, – вимовив він впевненим голосом. – Дуже приємно, Олено Мартинівно. Соломія стільки про вас розповідала. Вона каже, що ви єдина людина на кафедрі, яка тримає весь цей науковий хаос у залізній дисципліні.
Мартинівна на секунду заніміла. Вона не звикла, щоб молоді чоловіки дивилися їй прямо в очі без страху й робили такі... конкретні компліменти.
– О... ну що ви, Марку, – її голос став більш кокетливим. – Я просто люблю порядок. А ви, значить, працюєте в IT? Солечка казала, ви будуєте... програмні системи?
Соломія затамувала подих. Вона готова була наступити Марку на ногу своїм найгострішим підбором, якщо він ляпне щось про бетон.
– Саме так, – посміхнувся Марк, навіть не здригнувшись. – Будівництво та програмування насправді дуже схожі. Якщо у вас слабкий фундамент або криві архітектурні модулі – вся система впаде при першому ж серйозному навантаженні. Мій обов’язок – стежити, щоб нічого не впало.
– Ох, як глибоко! – вигукнула Христина, раптово втручаючись у розмову. Вона хлопнула віями й подивилася на Марка з неприхованим інтересом. – А ви працюєте з дому чи в офісі? Просто мій тато каже, що всі айтішники зараз сидять на Балі.
– Я віддаю перевагу об’єктам, – спокійно відповів Марк. – Повітря на Балі занадто вологе для серйозної роботи. Від нього мізки розм’якшуються.
Соломія ледь стримала сміх. Вона швидким рухом узяла Марка під руку. М’язи його передпліччя під тканиною піджака були твердими, як дубова дошка. Марк трохи притиснув її руку до свого боку, примусивши Соломію здригнутися від несподіваного тепла.
– Ходімо за стіл, любий, – м’яко вимовила Соломія, вкладаючи в слово «любий» стільки фальшивої ніжності, що в самої аж затерпли зуби. – Скоро розпочнуться офіційні тости.
– Ходімо, пташко, – парирував Марк, глянувши на неї зверху вниз із такою посмішкою, що Соломії захотілося вдарити його клатчем.