Розділ 1

Хвилина мовчання на кафедрі іноземної філології тривала вже п’ять хвилин.

Соломія сиділа за столом, вчепившись пальцями в пластикову ручку синьої течки. На течці засохла якась давня крапля кави, але зараз це була єдина стабільна річ у її всесвіті.

За масивним дубовим столом, прямо під портретом Лесі Українки, сиділа завідувачка кафедри – Мартинівна. Вона неспішно перекладала стоси студентських робіт. Папери шаруділи, наче миші.

–   Солечко, – врешті вимовила Мартинівна. Голос її був м’яким, як старий шерстяний шарф, і настільки ж задушливим. – Ти ж розумієш, що посада асистентки на наступний навчальний рік – це не просто вакансія. Це велика відповідальність.

– Розумію, Олено Мартинівно, – Соломія змусила себе посміхнутися. – Я переклала весь методичний комплекс до п’ятниці, як ви й просили. І склала розклад консультацій.

– Знаю, пташко, знаю. Ти в нас старанна. – Мартинівна склала пухкі долоні «будиночком». – Але відповідальність – це ще й... соціальна зрілість. Вміння бути частиною нашого колективу. Дорослого колективу.

Соломія відчула, як у потилиці починає пульсувати знайомий тупий біль. Вона знала, куди хилить завідувачка. Всі на кафедрі знали. На вакантну посаду асистента претендувала ще й донька проректора – дівчина, чий найбільший внесок у філологічну науку полягав у тому, що вона вміла вчасно принести Мартинівні свіжу випічку і захоплено слухати розповіді про її трьох котів.

– До речі, про колектив, – Мартинівна відкинулася на спинку крісла. Воно скрипнуло. – У суботу ми святкуємо ювілей. Шістдесят років нашому факультету. Буде ректор, будуть гості з міністерства. Вечеря в «Асторії».

– Я пам’ятаю. Я вже здала гроші на подарунок.

– О, гроші – це дрібниці, – махнула рукою завідувачка. – Головне – атмосфера. Ми запрошуємо всіх із парами. Це родинне свято нашої кафедри. І, зізнатися, мене дещо непокоїть твоя замкненість, Солечко. Ти завжди сама. Все в паперах, у книжках... Людина, яка не вміє будувати власні стосунки, навряд чи зможе знайти контакт зі студентами.

Соломія на секунду примружила очі. Вона згадала свої двадцять чотири роки, три незавершені переклади термінологічних словників, орендовану однокімнатну квартиру з протікаючим краном і відсутність будь-якого особистого життя протягом останніх трьох років. Якщо не враховувати кота її сусідки, який іноді приходив під її двері.

– У мене є хлопець, – випалила Соломія.

Слова вилетіли раніше, ніж мозок встиг проаналізувати наслідки. Вона навіть не зрозуміла, звідки це взялося. Це був чистої води інстинкт самозбереження, перемножений на хронічне недосипання.

Мартинівна навіть бровою не повела, лише повільно підняла один кутик губ.

– Ох, як цікаво. А ми й не знали. І хто ж він?

– Він... – Соломія гарячково згадувала всі чоловічі імена, які траплялися їй за останній тиждень у наукових статтях. – Він працює в IT… Архітектором… Програмних систем.

– Справді? І ви прийдете разом у суботу?

Назад шляху не було. Якщо вона зараз дасть задню, посада асистента дістанеться доньці проректора, а Соломія ще рік перевірятиме контрольні першокурсників.

– Звісно. Він якраз звільнив суботній вечір для цього.

– Ну що ж, – Мартинівна розгладила на столі якийсь аркуш. – Дуже рада це чути. До суботи, Солечко.

Вийшовши з корпусу, Соломія зупинилася на сходах. Жовтневий вітер одразу заліз під комір її тонкого пальта, примусивши здригнутися.

Субота. Сьогодні середа. У неї є п’ятдесят дві години, щоб знайти не просто чоловіка, а «архітектора програмних систем», який погодиться одягнути костюм, сидіти чотири години поруч із викладачами філології, їсти заливну рибу й імітувати палке кохання.

Вона дістала телефон і відкрила телеграм.

Соля: «Алла, мені терміново потрібен чоловік. На суботу. Зі своїм костюмом.»

Відповідь від подруги прийшла через секунду.

Алла: «Тобі для зйомок чи для душі? Якщо для душі, то в мене є троюрідний брат, але він грає на валторні і пирскає слиною, коли сміється.»

Соля: «Мені треба, щоб він виглядав розумним, мовчав і не їв руками. Це для Мартинівни. Я сказала, що він айтішник.»

Алла: «Ооо. Це дорого. Чекай, я знаю один варіант. Він не зовсім айтішник, але...»

Соля: «Хто?»

Алла: «Тобі сподобається. Здибаємось у "Кав'ярні на кутку" через пів години.»

Дорогий читачу!!! Якщо тобі сподобалась ця новинка, то підпишись на автора і добав книгу в бібліотеку, щоб не загубити і отримувати сповіщення про нові розділи. Буду вдячна за ваші лайки.