Паніка вже починала повільно стискати груди, але не встигла накрити мене повністю, як одна за одною спалахнули жаровні. Спершу найближчі, потім далі, ще далі — золотим і фіолетовим вогнем, прокладаючи переді мною шлях углиб храму. Я затамувала подих і підняла очі.
Попереду, в самому серці просторої зали, височіла статуя жінки. Одна її рука лежала на серці, інша тримала ваги, винесені вперед. Опущений погляд був спрямований на закриту книгу завтовшки з чотири пальці у міцній темній оправі. Усе в цій постаті кричало про одне — рівновагу. Вона не виглядала грізною, але й милосердною теж не була. Швидше такою, що просто існує над чужими бажаннями, страхами й молитвами.
Та варто було мені ступити крок у її бік, як храм невдоволено здригнувся. Десь угорі тріснув камінь, одна з колон пішла сіткою дрібних тріщин, а жаровні навколо замерехтіли так, ніби ще трохи — й згаснуть зовсім.
— Ах... тобто якщо я полізу навмання, мене тут і поховають? Чудово, — пробурмотіла я, ковтнувши сухість у горлі.
Довелося зупинитися й уважніше озирнутися. Якщо цей храм узагалі впустив мене всередину, значить, шлях до книги існував. Просто не для дурних ривків уперед. Я повільно перевела погляд на жаровні й насупилася.
Вогонь у них світився нерівномірно, але справа була не тільки в силі полум’я. Придивившись до потоків, я побачила ману. Вона живила кожну з жаровень, проходила між ними, тягнулася по підлозі, в стінах, у самому повітрі... і водночас була переплутаною.
— Жаровні... — видихнула я тихо.
Потоки були переплутаними, ніби хтось навмисно змішав місцями їхнє живлення, порушивши правильний порядок. Через це вогонь і мерехтів, а храм тримався на старій, втомленій системі. Я повільно сіла просто на холодну підлогу, не звертаючи уваги на пил, і почала вдивлятися в кожну жаровню окремо.
Одна, друга, третя... золотий, фіолетовий, золотий, фіолетовий... але далі порядок ламався. Якби не мої тренування з потоками, я б взагалі цього не помітила.
— Четверта із сьомою, — пробурмотіла я, примружившись.
Зігнувши всі пальці, окрім вказівного й середнього, я потягнулася магією до двох потоків і обережно поміняла їх місцями. Усе тіло напружилося в очікуванні нового струсу, але замість цього обидві жаровні раптом спалахнули яскравіше, а їхні вогні вирівнялися за висотою. Я навіть кліпнула від полегшення.
— Працює...
Та радіти було зарано. Коли я перевела погляд далі, з’ясувалося, що таких збитих ділянок не дві й не три. Їх було достатньо, щоб змусити мене зненавидіти людину, яка придумала цей храм. Я важко зітхнула, потерла обличчя долонями й знову схилилася до потоків.
— Що ж. Раз мене сюди пустили, доведеться грати за вашими правилами.
Робота виявилася виснажливою. Деякі помилки були дрібними, інші ж тягнули за собою одразу кілька сусідніх жаровень. Варто було змінити одну, як зміщувалась інша. Я кілька разів збивалась, ледь не заплуталась у послідовності, а коли один із потоків сіпнувся під моїм контролем, храм попереджувально здригнувся ще раз. Довелося стиснути зуби й змусити себе не поспішати.
— Спокійно... не нервуй... якщо це місце стояло сотні років, то ще кілька хвилин потерпить і тебе, — бурмотіла я собі під ніс, переставляючи потоки один за одним.
Останньою виявилася крайня жаровня праворуч, живлення якої перетиналося з двома лівими одразу. Я вже ледве відчувала пальці від напруги, але все ж дотягнула останній потік туди, де йому й належало бути.
На мить у залі стало так тихо, що я почула власне серцебиття. А тоді всі жаровні спалахнули разом.
Полум’я піднялося вгору рівними стовпами, ваги в руках статуї ледь помітно хитнулися й завмерли в ідеальному балансі, а храм перестав тріщати й здригатися. По підлозі від жаровень до підніжжя статуї пробігли тонкі світні лінії, сплівшись у доріжку.
Я кілька секунд просто сиділа на місці й дивилася на це, намагаючись заспокоїти дихання.
— Знаєш, богине... могла б і табличку лишити, — хрипко пробурмотіла я, важко піднімаючись на ноги. — Хоч маленьку.
Тепер шлях був відкритий. Я рушила вперед обережно, ніби храм у будь-яку мить міг передумати й вдарити мене колоною по голові за зухвалість. Та нічого не сталося. Навпаки, чим ближче я підходила до статуї, тим ясніше відчувала навколо м’яку, густу ману.
Зупинившись біля підніжжя, я підняла голову на кам’яне обличчя жінки, а потім поглянула на книгу. Вона лежала так близько, що я могла дотягнутися рукою. Але після всього пережитого я вже не вірила в настільки прості рішення. Погляд знову ковзнув по статуї: рука на серці, ваги попереду, книга під поглядом.
— Серце, рівновага і знання? Чи що ви тут зашифрували... — буркнула я, а тоді обережно притисла долоню до власних грудей.
Нічого.
Я насупилась, а тоді поклала долоню на кам’яне серце статуї. Саме в цю мить книга під її поглядом тихо клацнула. Я різко завмерла. Повільно, ніби боялася сполохати це диво, простягнула другу руку й торкнулася обкладинки. Книга відчинилася сама. На пожовклій сторінці, під символом ваг, було написано:
«У період, коли народжується Святий, за ним обов’язково пробудиться Рівновага».
Я дивилася на ці слова, і серце в грудях почало калатати так сильно, що аж віддавало в скроні.
— Отже... це правда, — прошепотіла я. — Я не помилилася.
Пальці затремтіли, коли я перевернула сторінку далі, відчуваючи, як у животі холодною хвилею змішується страх із надією.
Гортаючи книгу, яка ніби навмисно була написана — або магічно переписана — мовою, яку я могла читати, я жадібно вбирала кожен рядок. Текст не вимагав перекладу, не ламався на незнайомі символи, а просто відкривався переді мною так, ніби весь цей час чекав саме того, хто зможе його зрозуміти.
Коли я дісталася розділу з ритуалом, за спиною раптом спалахнуло синє світло. Потім ще одне. За ним третє, четверте, п’яте. Я різко озирнулася й завмерла.