Мій ідеальний Святий

14.4

Серед ночі я прокинулася від світла, що било просто в очі. Спершу здалося, що вже ранок, але разом із сяйвом я чула ще й дивний звук — тихе мерехтіння, ніби повітря поруч із чимось магічним ледве потріскувало.

Важко розплющивши очі й одразу відчувши, що після кількох годин сну до всіх моїх проблем додався ще й м’язовий біль, я перевела погляд у бік світла. Спочатку все пливло й розмазувалося, але за кілька секунд зір прояснився, і я змусила себе піднятися на ліктях. Живіт та руки відразу запротестували гострим болем.

— Ойх… — простогнала я, морщачись.

Повернувши голову, на мить навіть забула, що в мене щось болить. Символи, які я бачила перед сном, світилися. Не яскраво, але достатньо помітно, щоб у темному будинку їх неможливо було сплутати з відблиском місяця. Коло. Пʼять фігур. Одна трохи осторонь. Із її рук до п'ятьох інших тягнулися тонкі фіолетові лінії, а людина в центрі світилася золотим.

— Що це?.. — ледь чутно прошепотіла я. — Якийсь ритуал?

Піднявшись зі стогонами й прокльонами на адресу всього власного тіла, я підійшла ближче та торкнулася малюнка. Під пальцями була звичайна шорстка деревина, старе різьблення й легке тепло. Світло не згасло. Навпаки, фіолетові лінії на мить стали чіткішими, ніби відреагували на дотик.

Я різко забрала руку.

— Ні. Все. Я точно маю якнайшвидше дістатися храму. Запитань у мене вже більше, ніж відповідей.

Серце нетерпляче билося в грудях. Я відступила на кілька кроків, не зводячи очей із золотого сяйва в центрі кола. Щось у цій схемі дивно чіпляло пам’ять. Надто схоже на ті вправи, якими Едмунд мучив мене останні тижні.

Але зараз розбиратися з цим я просто не могла. Я повернулася до ліжка, лягла й ще довго дивилася на світіння крізь напівзаплющені очі, поки втома все ж не перемогла.

Вранці світла вже не було.

Мене розбудили кроки за межами будинку. Повільні. Важкі.

Я миттєво сіла й притиснула долоню до рота, відчуваючи, як по шкірі ковзнув холод страху. Попри всі мої успіхи з рівновагою, зараз я була фактично беззахисною. Зі зброї — нічого. З магії — тільки ідея, що теоретично я могла короткочасно дестабілізувати чужу структуру. Навіть живу. Але Едмунд дозволив би мені перевіряти це на людині хіба після власної смерті.

Кроки наблизилися.

«Чудово. Якщо це та тварюка, то в мене є геніальний план: накричати на неї».

— А-а-а! — я закричала настільки голосно, наскільки дозволяло горло. — Забирайся!

Кроки стихли. Я завмерла.

«Блискуче, Ліліт».

Почекавши ще кілька секунд, я все ж підповзла до дверей і обережно зазирнула в щілину. І зустрілася очима з тим самим звіром. Він стояв буквально за кілька метрів і дивився прямо на мене.

— А-а-а-а!

Тепер я заверещала вже абсолютно щиро.

Істота смикнулася так різко, що сама злякалася не менше за мене, а потім рвонула в зарості. У кущах щось затріщало, неподалік із гілок зірвалася ціла зграя птахів, а я від несподіванки впала на підлогу й кілька секунд просто сиділа, тримаючись рукою за груди.

— Боги…

Серце калатало так, ніби теж хотіло втекти в ліс. Звуки більше не поверталися. Я ще трохи почекала, потім знову підповзла до дверей і обережно визирнула.

Нікого.

— Що ж… мені пора. Завтра закриття ущелини. Я маю повернутися до цього моменту.

Я важко підвелася, відсунула двері з таким кряхтінням, ніби мені було не двадцять три, а сто три, і вже хотіла вийти, коли носок уперся в щось м’яке.

Я опустила погляд. Фрукти. Ціла купа. Дрібні жовті, кілька темно-фіолетових, які нагадували сливи, і ще якісь круглі зелені плоди. Усі лежали акуратно прямо біля входу. І на кожному були характерні сліди іклів, ніби хтось ніс їх у пащі по одному й складав тут.

На одному навіть блищала слина.

— Оу… фу.

Живіт у ту ж секунду голосно завив. Я подивилася на фрукти ще раз. Потім на ліс. Знову на фрукти.

— Чи не фу.

Я присіла навпочіпки й обережно взяла один жовтий плід двома пальцями.

— Якщо я зараз отруюся, це буде максимально принизливо після всього, що вже пережила.

Я понюхала його. Солодкий запах. Шкірка ціла, окрім двох маленьких проколів від зубів.

«Птахи тут їдять. Звір їсть. Значить, шанс померти не стовідсотковий».

Чудова наукова база. Я витерла плід рукою, відкусила зовсім маленький шматок і кілька секунд просто тримала його в роті, очікуючи печіння, оніміння язика або миттєвої смерті.

Нічого.

Смак був солодкий, трохи кислуватий і до непристойності смачний після доби без нормальної їжі. Я проковтнула. Ще шматок. Потім ще. За хвилину від першого плоду залишилася тільки кісточка.

— Гаразд, — пробурмотіла я, витираючи пальці. — Офіційно беру назад половину того, що про тебе подумала.

Набивши шлунок, я підібрала ще кілька фруктів і сховала в сумку, а один залишила на камені біля входу. Сама не знала навіщо. Може, як подяку. Може, просто тому, що вперше за весь час на цьому острові щось не намагалося мене налякати, втопити або поставити перед черговою загадкою.

Я підтягнула ремінь сумки й подивилася в бік дороги, яка йшла далі крізь покинуте поселення.

— Все. Сніданок був. Тепер храм.

Я рушила швидше. 

Краєм ока я помітила рух і різко озирнулася. Зараз я була насторожена як ніколи. Те, що острів досі не намагався мене вбити, зовсім не означало, що він не зробить цього через п’ять хвилин. За кілька метрів від мене між деревами рухався той самий звір. Він ішов паралельно, не наближаючись. Я повільно повернула голову в інший бік — там був ще один. Потім помітила третього трохи далі. І ще кількох у заростях.

Я ковтнула й сильніше стиснула ремінь сумки, мимоволі втягнувши шию в плечі, але не зупинилася.

— Я не смачна, — протягнула я писклявіше, ніж хотілося. — Якщо у вас був план спочатку нашпигувати мене фруктами, то попереджаю: я з’їла зовсім небагато.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше