Мій ідеальний Святий

14.3

Кам’яні будинки були спроєктовані з урахуванням місцевої породи й рельєфу. Це не були землянки чи дерев’яні споруди, які не простояли б у такому кліматі й кількох років. Зовнішні стіни складали з каменю, а всередині оббивали деревом, щоб утримувати тепло й вологу. Я ще жодного разу не бачила такого способу будівництва. Навіть вікна були влаштовані інакше: замість скла — дерев’яні ставні, які можна було щільно зачинити під час шторму.

Десятки будинків стояли вздовж вузьких вуличок, викладених каменем. Десь між ними ще збереглися залишки низьких огорож, колодязних споруд, невеликі внутрішні дворики. Це не було місце, куди кілька нещасних випадково занесло морем і де вони намагалися вижити, доки не загинули. Тут саме жили. Народжували дітей, будували будинки, ремонтували дороги, ховали померлих на величезному кладовищі неподалік.

На кілька секунд у мене перехопило подих. Хотілося зайти в кожен будинок, роздивитися кожну стіну, знайти хоч один запис, який пояснить, хто вони були й чому весь цей світ просто зник із карт. Але тіло вже ледве мене тримало. Шлунок болів від голоду, ноги тремтіли, а сонце помітно схилялося до горизонту. Іти далі вночі було дурістю. Я могла зламати ногу на першій же нерівності, провалитися в яр або просто не помітити якусь місцеву тварюку, поки та не вирішить познайомитися ближче.

— Доведеться переночувати… — скривилася я, оглядаючи будинки.

Більшість була надто зруйнована, але кілька ще цілком могли стати тимчасовим прихистком. Якщо я зараз не посплю хоча б кілька годин, то просто знепритомнію десь на дорозі, а це було ще гірше.

Для ночівлі я обрала невеликий будинок, що був повністю обплетений плющем. Дах виглядав цілим, стіни не розійшлися, ставні трималися на місці. Двері давно зірвало з однієї завіси, але їх можна було хоча б підтягнути й підперти зсередини, а далі залишалося молитися, щоб той дивний звір не передумав і не вирішив повернутися на вечерю.

Щойно я зайшла всередину, то мимоволі зупинилася.

Під стіною стояло старе солом’яне ліжко, накрите грубою тканиною. Біля нього — кривий табурет і невеликий стіл. На перекошених полицях досі залишався глиняний посуд, кілька чаш, невеликий горщик. У кутку лежало щось схоже на дитячу іграшку — дерев’яна фігурка, яка вже майже розсипалася від часу.

Тут не було слідів поспішної втечі. Не було перекинутих меблів, розбитого посуду, кинутого майна. Наче люди просто жили тут доти, доки одного дня їх ставало дедалі менше.

— Життя тут, схоже, згасало поступово…

Я провела пальцями по краю столу, залишивши чисту смугу в товстому шарі пилу, але одразу відкинула думки. На загадки залишиться ранок. Зараз я смерділа морем, сіллю й власним страхом настільки, що навіть сама себе не хотіла нюхати.

Я розв’язала камзол на талії, зняла штани й сорочку та, залишившись у самій нижній білизні, повернулася до струмка. Одяг треба було хоча б виполоскати. Сіль уже встигла в’їстися в тканину й натирала шкіру при кожному русі.

— Сподіваюся, мені сьогодні не доведеться бігти лісом майже голою, — бурмотіла я, занурюючи сорочку у воду. — Бо після дельфіна це вже буде перебір навіть для мене.

Я кілька разів добре виполоскала тканину, віджала її й розклала на теплому камінні біля будинку. Те саме зробила зі штанами й камзолом. Вода швидко змивала сіль, але разом із нею ніби поступово сходив і весь той жах останніх годин. Уперше від моменту телепортації я дозволила собі просто сісти біля струмка й кілька хвилин нічого не робити.

Тіло одразу нагадало про все.

Боліла спина після удару об воду, плечі ломило, долоні були стерті, на колінах уже проступали синці. Я опустила погляд на себе й тихо фиркнула.

— Герцогиня Астерос. Велична, непохитна й напівгола посеред забутого Богинею острова.

Десь у заростях щось зашурхотіло. Я миттєво випросталася.

— Це була фігура мови.

Шурхіт припинився. Я ще кілька секунд підозріло дивилася в кущі, а потім повернулася до будинку. До темряви залишалося зовсім мало часу.

Усередині я стягнула стару тканину з ліжка, витрусила її надворі й обережно перевірила солому. Нічого живого звідти не вискочило, що вже було маленькою перемогою. Потім підтягнула двері й підперла їх столом.

Лише після цього дозволила собі сісти на край ліжка. І тоді помітила те, чого не бачила раніше. На внутрішній дерев’яній обшивці стіни, прямо біля узголів’я, хтось вирізав кілька символів.

Тих самих, що були на надгробках. А під ними — простий малюнок. Одна висока фігура в центрі. П'ятеро менших навколо неї. І ще одна, віддалена трохи вбік, з піднятими руками.

Я повільно підвелася. 

— Ці схеми це щось типу захисних рун? — припустила я. 

Але від них не йшло навіть крихти мани. Що саме означали ці символи я не мала навіть ідей які б не межували із безумством. 

— Завтра. Усе завтра. 

Дійшовши до ліжка я просто рухнула на нього згорнувшись калачиком. На острові було тепло тому я не страждала від холоду. Але живіт вив белугою, що доводилось ігнорувати, адже шукати їжу у такому місці, ще й серед ночі — було не кращою ідеєю. 

 

***

Той самий час. Столиця. 

Кронпринц, щойно дізнався про зникнення Ліліт, одразу скористався своїм статусом. Розшук герцогині як злочинниці він зупинив практично одним наказом, а справу перекваліфікували в офіційні пошуки зниклої представниці одного з найвпливовіших домів імперії. 

Формулювання змінилося настільки швидко, що ще вранці в академії шукали викрадачку двох каменів телепортації, а вже до обіду ті самі люди отримали наказ сприяти пошуку герцогині Астерос.

Едмунд тим часом теж несподівано став значно менш упевненим у власних показах. Тепер він уже не міг стверджувати, що Ліліт навмисно вкрала камені. Професор сухо пояснив, що бачив лише сам момент її зникнення, а камені необачно залишив на столі. Чи взяла вона їх свідомо, чи просто зацікавилася рідкісними артефактами й випадково активувала один — він, на жаль, не встиг роздивитися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше