Після моїх океанських пригод я навіть на якийсь час забула, наскільки мене нудить після телепортації. А тепер до цього додалася ще й солона вода, якої я встигла добряче наковтатися.
Знайшовши перший більш-менш підходящий кущ, я зігнулася навпіл і, здається, знудила туди все, що їла не тільки сьогодні, а ще й учора, видаючи при цьому такі звуки, що будь-які місцеві хижаки мали б самі втекти з острова.
За кілька хвилин страждань я нарешті знайшла в собі сили випростатися, витерла рот мокрим рукавом і повільно озирнулася. Острів був диким і явно закинутим багато років тому. Дерева здіймалися так високо, що крони губилися десь угорі, на рівні палацових шпилів, а старий плющ обплітав чи не кожен стовбур, камінь і шматок землі, до якого міг дотягнутися.
Десь далеко між зеленню виднілися світлі вертикальні лінії — ті самі колони, які я помітила ще з води. Звідси вони здавалися маленькими, а значить, іти доведеться довго. Особливо з урахуванням нерівного рельєфу, кам’яних виступів і того, що моє тіло зараз взагалі не підтримувало ідею активної подорожі.
Їжі в мене не було, але це хвилювало значно менше, ніж відсутність прісної води. На щастя, острів не виглядав безжиттєвим. Я бачила птахів, дрібних тварин, чула шурхіт у кущах. Якщо тут існувало стільки живого, значить, десь мала бути вода.
— Чудово… — прохрипіла я сама до себе, поправляючи ремінь сумки. — Значить, від спраги за перші три години не помру. Уже непогано. А краєвиди подивлюся іншим разом, якщо він у мене взагалі буде.
Я рушила вглиб лісу. Ступати доводилося обережно через мокрий ґрунт, слизьке коріння й ліани, які звисали з дерев просто перед обличчям. Після купи фільмів про джунглі з минулого життя я дивилася на кожну з них із підозрою, бо в голові вперто крутилася думка, що одна з цих «ліан» раптом розплющить очі й вкусить мене за руку. Але дивним було інше — тварини мене уникали.
Птахи сиділи на гілках і стежили за мною маленькими темними очима, час від часу нахиляючи голови. Якась дрібна пухнаста істота кілька секунд визирала з-під широкого листя, але щойно я наблизилася, одразу зникла. Інші завмирали ще до того, як я встигала їх нормально роздивитися.
Це мало б заспокоювати — принаймні ніхто не намагався мене з’їсти, — але натомість тільки сильніше дратувало відчуття, ніби весь острів уважно стежить за новою незваною гостею.
Я чула, як легкий вітер гуляє між гілками, як поскрипують старі стовбури, як кричать дивні великодзьобі птахи й важко зриваються з місця, коли я підходжу надто близько. Острів точно не був мертвим. І добре. Абсолютна тиша налякала б мене набагато сильніше.
Ледь забравшись на черговий кам’яний виступ, я все ж зупинилася перевести подих. Рука міцно стискала ремінь сумки, легені працювали так, ніби я щойно пробігла кілька кілометрів, а ноги тремтіли від виснаження. Я була мокра, знесилена, голодна й нормально не спала вже бозна-скільки.
Але зупинятися не мала права. Не зараз. Не після того, як знайшла цей клятий острів і ледь не залишилася назавжди на дні океану, де ніхто навіть не знайшов би мого тіла.
— Аргх… — я сердито видихнула й змусила себе підвестися. — Не час, Ліліт. Якщо зараз сядеш — потім не встанеш.
Я озирнулася, намагаючись хоча б зрозуміти напрямок. Через густі дерева горизонту не було видно, колони теж зникли, і кілька секунд я просто крутилася на місці, поки погляд не зачепився за камінь дивної форми. Надто рівний.
Я підійшла ближче. Він був високим, вузьким і трохи нахиленим убік. Нижню частину майже повністю поглинув мох, а по поверхні повзли тонкі корені. Я провела долонею по каменю, стираючи вологий бруд і зелень. Під ними проступили вирізані символи.
— Надгробок…
Я присіла ближче й ще раз провела пальцями по напису.
— Тобто тут були люди. Принаймні достатньо живі, щоб поховати когось і витратити час на напис.
Символи були абсолютно незнайомими. Не сучасна імперська писемність, не старі скорочення, які я бачила в архівах, і навіть не ті магічні позначення, якими користувався Едмунд.
— Не знаю цієї мови… — пробурмотіла я. — Що ж. Спочивай із миром. А я пішла далі.
Я вже хотіла підвестися, але погляд зачепився за нижню частину каменя. Там, під останнім рядком символів, був вирізаний знак.
Коло. А всередині нього — п’ять тонких променів, що сходилися до центральної точки.
Десь я вже бачила подібну геометрію. Не цей символ. Сам принцип. У старих ритуальних структурах, які показував мені Едмунд. Я повільно нахилилася ближче й стерла залишки моху.
— Цікаво…
Тепер я уважніше подивилася навколо. І тільки тоді помітила ще один камінь між деревами. Потім другий. Третій. Вони стояли нерівним рядом і йшли далі вглиб лісу, зарослі настільки сильно, що я спочатку прийняла їх за звичайні валуни.
Це був не один надгробок. Я стояла посеред старого кладовища. А десь за ним, крізь дерева, ледве виднівся край кам’яної дороги.
***
Столиця.
До храму чоловіки дісталися швидше, ніж Даріан очікував. Дорогу він пам’ятав уривками: сходи, білий камінь, золоті елементи на фасаді, служителі, що розступалися перед ними з дедалі більшим подивом. Ашер ішов поруч мовчки, Віліам трохи позаду, і ніхто вже не намагався переконати Даріана заспокоїтися. Після академії це було марно.
Їх спробували зупинити ще біля внутрішньої галереї.
— Його святість зараз проходить підготовку й не приймає відвідувачів, — чемно повідомив молодий служитель.
Даріан навіть не сповільнив кроку.
— Передайте, що зникла його дружина.
Служитель зблід.
Кассіана вони знайшли в одному з великих залів храму. Біля дальньої стіни ще стояли кілька священнослужителів і магів, на підлозі виднілися залишки складної ритуальної схеми, а повітря було насичене тим знайомим золотавим світлом, яке тепер здавалося Даріану огидним.
Кассіан стояв біля вікна. Побачивши їх, він лише трохи повернув голову.
— Даріане. Ашере. Віліаме.