Різкий удар об крижану воду вибив із мене все повітря. Тіло вигнуло дугою від гарячого болю, що прострілив спину, і на кілька секунд я просто перестала розуміти, що відбувається. Вода миттєво зімкнулася над головою й потягнула вниз.
«Чорт!»
Я насилу розплющила очі в солоній воді, але побачила лише темряву. Не синю глибину й не сонячні промені над головою — суцільну чорну товщу, в якій неможливо було зрозуміти відстань навіть до власних рук.
Раптом течія рвонула мене вбік.
Тіло перевернуло кілька разів, смикнуло вниз, потім знову убік, і я на мить остаточно втратила розуміння, де поверхня. Мене охопила паніка. Я випустила трохи залишків повітря й побачила бульбашки, які потягнулися кудись убік від мене.
«Туди!»
Я рвонула слідом. Груди вже стискало, пальці ковзали крізь воду, а одяг тягнув униз, але за кілька виснажливих рухів над головою нарешті з’явилося тьмяне світло. Я різко виринула й жадібно хапнула повітря.
— Кха…!
Вдих обпік легені. Я відкинула мокре волосся з обличчя й лише тоді зрозуміла, що навколо щось не так. Було темно. Ніби настала глибока ніч. Але я перенеслася сюди серед білого дня. Я не встигла навіть нормально озирнутися. Хвиля вдарила збоку й накрила з головою.
«Шторм?!»
Мене знову затягнуло вниз. Я шалено загребла руками, намагаючись повернутися до поверхні, але наступна хвиля підхопила мене ще до того, як я нормально вдихнула. Вона підняла тіло, провернула, а потім жбурнула назад у воду. Я захлинулася. Солона вода потрапила до рота й носа.
Легені палали. Руки й ноги німіли від холоду, м’язи зводило від утоми. Я й без того майже не спала останні тижні, нормально не їла, жила на страху й упертості, а тепер ще й намагалася не втонути посеред клятого океану.
Наступна хвиля накрила мене зверху. Я вже не змогла нормально загребти. Руки рухалися дедалі повільніше.
«Ні… Ні, давай…»
Я спробувала відштовхнути воду ногами. Нічого. Тіло стало важким. Свідомість почала вислизати разом із останнім повітрям.
«Оце й усе?..»
Перед очима почало темніти ще сильніше.
«Даріан був правий…»
Я більше не барахталася. Тіло повільно пішло вниз, а розмите світло поверхні стало віддалятися. Дивно, але разом із виснаженням зникла й паніка. Залишилася тільки образа. Я стільки всього зробила. Знайшла координати. Вкрала камені. Втекла від половини імперії. І зараз просто втону?
«Та це навіть не трагічно. Це тупо».
Груди стиснуло останнім спазмом. Я вже ледь не вдихнула під водою, коли щось сильно вдарило мене в спину. Очі різко розплющилися.
«Якого…»
Щось велике підштовхнуло мене вгору. Ще раз. А потім вода навколо раптом рвонула вниз, а мене винесло на поверхню настільки різко, що я на секунду буквально вилетіла над хвилями. Я хапнула повітря. І знову впала у воду.
Поруч щось блиснуло. Гладка сіра спина. Плавник. Я витріщилася на істоту, яка зробила коло навколо мене й знову підпливла ближче.
Дельфін.
Клятий.
Справжній.
Дельфін.
Думати я вже була не здатна. Коли він знову опинився поруч, я обхопила його за спину біля плавника й вчепилася так, ніби від цього залежало все моє життя.
Що, власне, було правдою.
Десь попереду піднімалася нова кількаметрова хвиля. Чорна, як смола, вона росла просто перед нами, закриваючи половину неба.
— Тільки не кажи, що ти зараз попливеш туди…
Дельфін рвонув уперед.
— А-а-а!
Він не пішов просто проти хвилі, а повернув паралельно до неї, розрізаючи воду з такою швидкістю, що бризки били мені в обличчя, а пальці ледь не зісковзували з мокрої шкіри. Я притиснулася до нього всім тілом.
— Я не відпущу! Навіть не сподівайся!
Дельфін видав короткий звук, який я в моєму стані цілком могла сприйняти за насмішку. І саме тоді до мене дійшло. Записи. Старі морські журнали. Ті безглузді згадки, які я кілька разів мало не викреслила, бо в одному з них моряки описували дельфінів перед появою дивного берега. Я підняла голову, наскільки могла.
— Все ж дельфіни були! — вигукнула я в шторм, сама не розуміючи, навіщо взагалі це сказала.
Тварина різко змінила напрямок. Я ледь не злетіла з неї, але втрималася. А потім крізь чорну стіну дощу попереду на мить спалахнуло щось біле. Я примружилася. Спочатку подумала, що це піна на хвилях. Та біла смуга не рухалася. Вона здіймалася вгору над морем.
«Скелі?..»
Серце шалено вдарилося. Я сильніше вчепилася в дельфіна й підняла голову, намагаючись роздивитися крізь дощ.
Попереду щось було.
Дельфін справді тягнув мене саме туди, і з якої причини — я не розуміла. Я б ще повірила, що він просто намагається вивести мене зі шторму, але тварина явно мала конкретну ціль. Він маневрував між хвилями, забирався просто на їхні гребені й уперто рухався до тонкої берегової лінії, яку я то бачила крізь дощ, то знову втрачала.
Роздивитися самого рятівника теж було складно: мене підкидало, било об воду, кілька разів ми разом пірнали під хвилю й знову виринали, а я тільки й могла, що вчепитися в його плавник і молитися, аби пальці не розтиснулися.
— Кха!.. Та що ти твориш?! Я ледве тримаюся!
Дельфін, звісно, вирішив проігнорувати мою цілком справедливу претензію. Він продовжував тягнути мене вперед, поки раптом не зупинився. Я мало не врізалася в нього обличчям.
— Чого ще?..
Примружившись, я подивилася вперед. Острів був уже значно ближче, але берег ховався за густим білястим туманом, що лежав над водою неприродно рівною стіною. Потім я озирнулася. І відчула, як у животі все провалилося. На нас ішла хвиля такого розміру, що вона поступово закривала собою небо.
— Ні-ні-ні. Дельфінчику, — я кілька разів поплескала його по мокрому боку. — Пливи. Далі. Прямо зараз.
Він не рушив. Навпаки, розвернувся гострим носом просто до хвилі.