Вже наступного ранку столиця загуділа.
Мої слова рознеслися швидше, ніж будь-який офіційний лист. Хтось переказував їх майже дослівно, хтось додавав від себе, а до обіду я вже встигла стати жадібною дружиною, яка не хоче «віддати Святого людям», богохульницею, що ставить власне кохання вище за життя підданих, і просто істеричною герцогинею, яка не здатна прийняти велике призначення чоловіка.
Пірс приніс мені перші газети й кілька листів, але я навіть не стала читати все. Досить було заголовків і перших рядків, щоб зрозуміти напрямок.
— Спалити? — сухо запропонував він.
— Можна разом із авторами?
Пірс подумав.
— Це вже складніше організувати.
Я фиркнула й відсунула папери. Найгіршим було навіть не те, що люди мене засуджували. Я могла пережити чужу думку. Найгірше — вони щиро вважали себе правими.
До вечора ситуація стала ще цікавішою. На невеликому публічному засіданні при дворі один із літніх лордів прямо заговорив про те, що «особисті почуття герцогині не повинні перешкоджати виконанню Святим його обов’язку». Я стояла трохи далі й уже відчула, як у грудях піднімається знайоме гаряче роздратування, коли Альдрік випередив мене.
— Герцог Астерос не є власністю храму, імперії чи натовпу, — промовив він спокійно, але так чітко, що розмови навколо одразу стихли. — Він людина, підданий імперії, герцог і чоловік. Його сила не скасовує ані його волі, ані прав.
Лорд помітно розгубився.
— Ваша високосте, я лише мав на увазі…
— Я чудово почув, що ви мали на увазі.
Альдрік навіть не підвищив голос.
— І я б радив усім присутнім дуже обережно ставитися до формулювань, у яких людина перестає бути людиною тільки тому, що стала кориснішою для держави.
Я дивилася на нього кілька секунд, не знаючи, що сказати. Він лише коротко зустрівся зі мною поглядом і ледве помітно кивнув.
Принаймні поки що я була не одна проти всіх.
Коли ввечері повернулася до маєтку, сил лишилося рівно настільки, щоб дійти до кабінету й упасти в крісло. Але на столі вже лежали нові матеріали.
Багато.
Ашер прислав копії двох океанських журналів. Віліам — старий магічний звіт. Альдрік передав ще одну карту з імператорської бібліотеки, а Даріан залишив кілька власних розрахунків течій і можливого дрейфу кораблів.
Я одразу забула про втому.
Перший журнал описував шторм і збій навігації. Другий — те саме. Але магічний звіт був цікавішим.
Я нахилилася ближче й повільно провела пальцем по рядках.
Експедиція майже сто п’ятдесят років тому зафіксувала ділянку океану, де магічні компаси втрачали напрямок, а просторові артефакти давали похибку настільки велику, що телепортацію там офіційно заборонили. Причину тоді списали на потужне природне магічне поле під водою.
Я розгорнула карту Альдріка. Потім підклала під неї свою. Ще одну. Провела лінію. Потім другу.
Серце почало бити швидше.
Усі вони сходилися в одному секторі. Не в точці. Але вже не в половині океану.
Я різко піднялася й почала пересувати карти по столу, звіряючи координати. Штормові маршрути. Збій компасів. Зміщені зорі. Порожня ділянка старої імператорської карти. Магічна аномалія.
Усе накладалося одне на одне.
— Пірсе! — крикнула я.
Двері відчинилися майже одразу.
— Ваша світлосте?
— Клич Едана. І нехай хтось негайно відправить повідомлення Ашеру, Віліаму, Даріану й Альдріку. Усім.
Пірс поглянув на карти.
— Знайшли?
Я повільно усміхнулася.
— Ще ні.
Палець ліг у центр аномальної зони.
— Але тепер я хоча б знаю, де шукати.
***
Чоловіки прибули наступного ранку. Єдиним, хто цього разу не зміг вирватися, був Альдрік. При дворі вже почалися активні обговорення моєї «одержимості», і кронпринц поки стримував найголосніших аристократів, але я чудово розуміла: часу ставало дедалі менше. Якщо мені раптом перекриють доступ навіть до відкритих джерел, оголосять навіженою або вирішать, що найкращим лікуванням для незручної герцогині буде монастир, сперечатися стане значно складніше.
За останніми новинами Кассіан, який уже знав і про мій конфлікт зі служителькою, і про слова Альдріка при дворі, зайняв нейтральну позицію. Настільки нейтральну, що я б назвала її безвольністю. Він не захищав храм, але й мене не підтримував. Не висловлював власної думки навіть щодо того, що інші відкрито обговорювали його Вознесіння, права й майбутнє. І це підтверджувало найгірше: якщо одного дня всі списи спрямують на мене й пояснять йому, що це заради загального блага, Кассіан просто відійде вбік.
— Ліліт, точка, на якій ми зараз зійшлися, лише на карті виглядає маленьким кружечком посеред океану, — Віліам стояв над столом і дивився на мене так, ніби пояснював дитині очевидне. — Насправді там десятки кілометрів водної гладі. І ще кілька кілометрів глибини під тобою.
— Віліаме, я якось здогадалася, що карта в мене на столі не в натуральну величину.
Ашер пирхнув, але швидко перетворив звук на кашель, коли маг скосив на нього очі. Даріан єдиний навіть не спробував усміхнутися.
— Навіть якщо ми маємо запис мореплавця про білі скелі, колони й дивну поведінку компаса, це місце зникло до ранку, — нагадав він. — Вони стояли на якорі, Ліліт. Не пливли. Не дрейфували на десятки миль. Просто прокинулися — і нічого не побачили.
Я стиснула щелепу й підняла на брата втомлений погляд.
— Даріане, за останніми плітками Северин уже хоче спробувати остаточно закрити ущелину. Я навіть не знаю, наскільки Кассіан зараз близький до потрібного рівня сили. За кілька тижнів ми знайшли ось це…
Я схопила одну з карт і грубо ткнула пальцем у позначений сектор.
— Тож якщо мені доведеться телепортуватися туди з веслом у руках — я телепортуюся з веслом.
— Ти божевільна! — гаркнув Даріан і зробив кілька кроків до мене. — Ліліт, ти навіть плавати не вмієш!