Наступні кілька годин ми майже не відривалися від карти. Альдрік приніс із імператорської бібліотеки старий морський атлас, настільки потертий, що краї сторінок кришилися під пальцями. Більшість позначок була звичною: торгові маршрути, рифи, течії, небезпечні ділянки, старі порти, частина з яких давно перестала існувати. Я вже почала втрачати надію, що там знайдеться щось корисне, коли кронпринц раптом поклав долоню на один із секторів.
— Ось.
Я нахилилася ближче.
На перший погляд нічого особливого. Звичайна частина океану між двома старими торговими шляхами. Але чим довше я дивилася, тим дивнішим усе ставало. Карта була складена дуже детально: берегові лінії, глибини, напрямки течій, навіть дрібні скелясті острови. А посеред усього цього лежала велика порожня зона.
Не океан без позначок. Саме порожня зона. Ні глибин. Ні течій. Ні маршрутів. Нічого.
— Чому тут пусто? — тихо запитала я.
Альдрік похитав головою.
— Не знаю. У поясненнях до карти цього сектору взагалі немає. Наче картограф просто обійшов його.
Даріан одразу підтягнув до себе один із журналів і почав звіряти координати.
— Стійте.
Ми всі замовкли. Він провів пальцем по карті, потім по власних записах.
— Одна з ваших аномалій була приблизно тут.
Я різко нахилилася ближче. Ашер уже розгортав свій журнал.
— І корабель Камберів ішов ось звідси. Якщо вони дрейфували три дні після шторму…
Він провів лінію пером. Маршрут упирався прямо в порожню ділянку. Я відчула, як усередині все напружилося.
— Ще.
Віліам підсунув другий запис.
— Тут теж. Збій навігації почався приблизно на цій широті.
Ще одна лінія. Потім третя. Різні роки. Різні кораблі. Різні напрямки. І всі вони так чи інакше торкалися одного й того самого сектору, який на імператорській карті виглядав так, ніби його навмисно не захотіли описувати.
Я повільно сперлася долонями об стіл.
— Це вже не легенда.
Ніхто не відповів. Бо вперше в нас було щось більше за красиві казки.
Ашер тихо присвиснув.
— Якщо там справді щось є, то воно дуже добре вміє робити вигляд, що його немає.
— Або хтось дуже добре постарався, щоб його не шукали, — пробурмотіла я.
Саме в цей момент у двері постукали. Пірс зайшов із листом у руках, і вже по його обличчю я зрозуміла, що нічого доброго він не приніс.
— Ваша світлосте, повідомлення з храму.
Я випросталася.
— Для мене?
— Ні. Загальне повідомлення для дому Астеросів.
Він простягнув мені лист. Я швидко розгорнула його й пробіглася очима по рядках.
У грудях стало холодно.
Храм повідомляв, що після стабілізації бар’єрів і другого переходу Святого розпочинається підготовка до остаточного закриття ущелини. Кассіан мав залишатися при храмі та проходити подальше посилення Святої сили, щоб досягти рівня, необхідного для завершення процесу.
Я перечитала рядок ще раз. Потім ще.
— Ліліт? — тихо покликав Даріан.
Я повільно опустила лист.
— Вони почали готувати його до закриття ущелини.
Ашер перестав усміхатися.
— Уже?
— Уже.
Віліам підвівся й підійшов ближче.
— Там є дата?
Я похитала головою.
— Ні. Пишуть, що все залежить від швидкості розвитку сили.
У кабінеті стало важче дихати. Я перевела погляд на карту.
Порожня зона. Кілька маршрутів. Аномалії. І десь там — можливо, єдина відповідь, яка могла мені допомогти. А в храмі тим часом Кассіана вже готували до моменту, після якого, за словами Северина, повертати буде нічого.
Я різко підтягнула карту ближче.
— Добре. Тоді ми більше не шукаємо ідеальні координати.
Альдрік насупився.
— Що ти маєш на увазі?
— Нам потрібна безпечна точка достатньо близько до цієї зони. Острів, скеля, будь-який шматок суші, куди можна телепортуватися без ризику опинитися у воді. Звідти вже будемо рухатися далі.
Даріан одразу похитав головою.
— «Будемо»?
Я підняла на нього очі.
— Я буду.
— Ліліт…
— Ні.
Голос вийшов настільки рівним, що навіть мене це здивувало.
— Ми щойно отримали підтвердження, що часу майже немає. Я не попливу місяць. Не чекатиму, поки знайдеться ідеальна карта. І точно не сидітиму тут, поки Кассіана доведуть до Вознесіння.
Я ткнула пальцем у порожній сектор.
— Знайдіть мені найближчу безпечну точку.
Ніхто більше не сперечався. Бо тепер це вже не було пошуком легенди. Це була гонка.
Поки інші продовжували ритися в картах і журналах, Даріан раптом попросив мене відійти на хвилину. Я невдоволено скривилася, але все ж пішла за ним і зупинилася в кутку кабінету біля високого стелажа з книгами.
— Що? — прошепотіла я, раз у раз поглядаючи в бік столу. — Кажи вже.
Даріан став переді мною так, що повністю закрив огляд на карти й чоловіків, які все ще схилялися над ними.
— Ліліт… я маю це сказати. Ти взагалі думала, що буде, якщо ми не встигнемо?
Серце боляче стиснулося. Я різко підняла на нього погляд.
— Що?
— Ти почула.
— Ні, я хочу почути, навіщо ти зараз взагалі це говориш.
Даріан провів долонею по обличчю й важко видихнув.
— Бо ти виглядаєш як загнаний звір, який хапається за все підряд. Ти майже не спиш, нормально не їси, збираєшся телепортуватися бозна-куди за легендарним островом, якого ніхто не бачив століттями. А якщо подивитися на все це тверезо… — він махнув рукою в бік заваленого картами столу, — у нас зараз більше шансів не встигнути, ніж встигнути.
Я судомно захитала головою.
— Не треба.
— Ліліт…
— Я сказала, не треба.
— А я все одно скажу, бо я твій брат і не збираюся стояти поруч, поки ти вбиваєш себе об цю надію! — голос Даріана став твердішим. — Кассіан буде жити. Так, він уже не такий, яким був. Може, стане ще іншим. Але йому не боляче. Він не страждає. Він навіть не сприймає це як втрату. А ти…