Мій ідеальний Святий

13.4

Наступні кілька годин ми майже не відривалися від карти. Альдрік приніс із імператорської бібліотеки старий морський атлас, настільки потертий, що краї сторінок кришилися під пальцями. Більшість позначок була звичною: торгові маршрути, рифи, течії, небезпечні ділянки, старі порти, частина з яких давно перестала існувати. Я вже почала втрачати надію, що там знайдеться щось корисне, коли кронпринц раптом поклав долоню на один із секторів.

— Ось.

Я нахилилася ближче.

На перший погляд нічого особливого. Звичайна частина океану між двома старими торговими шляхами. Але чим довше я дивилася, тим дивнішим усе ставало. Карта була складена дуже детально: берегові лінії, глибини, напрямки течій, навіть дрібні скелясті острови. А посеред усього цього лежала велика порожня зона.

Не океан без позначок. Саме порожня зона. Ні глибин. Ні течій. Ні маршрутів. Нічого.

— Чому тут пусто? — тихо запитала я.

Альдрік похитав головою.

— Не знаю. У поясненнях до карти цього сектору взагалі немає. Наче картограф просто обійшов його.

Даріан одразу підтягнув до себе один із журналів і почав звіряти координати.

— Стійте.

Ми всі замовкли. Він провів пальцем по карті, потім по власних записах.

— Одна з ваших аномалій була приблизно тут.

Я різко нахилилася ближче. Ашер уже розгортав свій журнал.

— І корабель Камберів ішов ось звідси. Якщо вони дрейфували три дні після шторму…

Він провів лінію пером. Маршрут упирався прямо в порожню ділянку. Я відчула, як усередині все напружилося.

— Ще.

Віліам підсунув другий запис.

— Тут теж. Збій навігації почався приблизно на цій широті.

Ще одна лінія. Потім третя. Різні роки. Різні кораблі. Різні напрямки. І всі вони так чи інакше торкалися одного й того самого сектору, який на імператорській карті виглядав так, ніби його навмисно не захотіли описувати.

Я повільно сперлася долонями об стіл.

— Це вже не легенда.

Ніхто не відповів. Бо вперше в нас було щось більше за красиві казки.

Ашер тихо присвиснув.

— Якщо там справді щось є, то воно дуже добре вміє робити вигляд, що його немає.

— Або хтось дуже добре постарався, щоб його не шукали, — пробурмотіла я.

Саме в цей момент у двері постукали. Пірс зайшов із листом у руках, і вже по його обличчю я зрозуміла, що нічого доброго він не приніс.

— Ваша світлосте, повідомлення з храму.

Я випросталася.

— Для мене?

— Ні. Загальне повідомлення для дому Астеросів.

Він простягнув мені лист. Я швидко розгорнула його й пробіглася очима по рядках.

У грудях стало холодно.

Храм повідомляв, що після стабілізації бар’єрів і другого переходу Святого розпочинається підготовка до остаточного закриття ущелини. Кассіан мав залишатися при храмі та проходити подальше посилення Святої сили, щоб досягти рівня, необхідного для завершення процесу.

Я перечитала рядок ще раз. Потім ще.

— Ліліт? — тихо покликав Даріан.

Я повільно опустила лист.

— Вони почали готувати його до закриття ущелини.

Ашер перестав усміхатися.

— Уже?

— Уже.

Віліам підвівся й підійшов ближче.

— Там є дата?

Я похитала головою.

— Ні. Пишуть, що все залежить від швидкості розвитку сили.

У кабінеті стало важче дихати. Я перевела погляд на карту.

Порожня зона. Кілька маршрутів. Аномалії. І десь там — можливо, єдина відповідь, яка могла мені допомогти. А в храмі тим часом Кассіана вже готували до моменту, після якого, за словами Северина, повертати буде нічого.

Я різко підтягнула карту ближче.

— Добре. Тоді ми більше не шукаємо ідеальні координати.

Альдрік насупився.

— Що ти маєш на увазі?

— Нам потрібна безпечна точка достатньо близько до цієї зони. Острів, скеля, будь-який шматок суші, куди можна телепортуватися без ризику опинитися у воді. Звідти вже будемо рухатися далі.

Даріан одразу похитав головою.

— «Будемо»?

Я підняла на нього очі.

— Я буду.

— Ліліт…

— Ні.

Голос вийшов настільки рівним, що навіть мене це здивувало.

— Ми щойно отримали підтвердження, що часу майже немає. Я не попливу місяць. Не чекатиму, поки знайдеться ідеальна карта. І точно не сидітиму тут, поки Кассіана доведуть до Вознесіння.

Я ткнула пальцем у порожній сектор.

— Знайдіть мені найближчу безпечну точку.

Ніхто більше не сперечався. Бо тепер це вже не було пошуком легенди. Це була гонка.

Поки інші продовжували ритися в картах і журналах, Даріан раптом попросив мене відійти на хвилину. Я невдоволено скривилася, але все ж пішла за ним і зупинилася в кутку кабінету біля високого стелажа з книгами.

— Що? — прошепотіла я, раз у раз поглядаючи в бік столу. — Кажи вже.

Даріан став переді мною так, що повністю закрив огляд на карти й чоловіків, які все ще схилялися над ними.

— Ліліт… я маю це сказати. Ти взагалі думала, що буде, якщо ми не встигнемо?

Серце боляче стиснулося. Я різко підняла на нього погляд.

— Що?

— Ти почула.

— Ні, я хочу почути, навіщо ти зараз взагалі це говориш.

Даріан провів долонею по обличчю й важко видихнув.

— Бо ти виглядаєш як загнаний звір, який хапається за все підряд. Ти майже не спиш, нормально не їси, збираєшся телепортуватися бозна-куди за легендарним островом, якого ніхто не бачив століттями. А якщо подивитися на все це тверезо… — він махнув рукою в бік заваленого картами столу, — у нас зараз більше шансів не встигнути, ніж встигнути.

Я судомно захитала головою.

— Не треба.

— Ліліт…

— Я сказала, не треба.

— А я все одно скажу, бо я твій брат і не збираюся стояти поруч, поки ти вбиваєш себе об цю надію! — голос Даріана став твердішим. — Кассіан буде жити. Так, він уже не такий, яким був. Може, стане ще іншим. Але йому не боляче. Він не страждає. Він навіть не сприймає це як втрату. А ти…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше