Мій ідеальний Святий

13.3

Благодійний вечір проходив у палаці. Імператорська родина підготувала лоти для аукціону, окрему промову про мужність загиблих і співчуття їхнім родинам, а також величезні списки тих, кому мали передати зібрані кошти. Я стояла поруч із Кассіаном швидше формально, ніж як його дружина. На мені була стримана блакитна сукня без надмірних прикрас і маленька чорна стрічка на грудях — знак жалоби за тими, хто загинув під час прориву бар’єра.

Кассіан, як завжди, обрав темний стриманий камзол. На ньому стрічки не було. Він був не серед тих, хто оплакував катастрофу, а серед тих, завдяки кому вона не стала ще страшнішою. Поки Елдрік урочистим голосом із галереї дякував магам, цілителям, служителям і особливо Святому, я майже не слухала. Вони оплакували лише тих, хто помер фізично. А поруч зі мною стояв той, хто того дня помер морально.

Інакше я це вже не могла назвати.

Зовні переді мною був Кассіан. Те саме обличчя, ті самі темно-каштанове волосся й очі, знайома постава, голос, руки. Він пам’ятав власні звички, знав, що не любить мед, пам’ятав наші розмови, людей навколо, своє минуле. Але всередині ніби залишилася оболонка з правильними для цього світу функціями. Людина? Бог? Щось посередині? Я не знала й навіть думати про це не хотіла.

Час від часу мій погляд знаходив Северина. Його спокійна усмішка й бездоганна постава вже не здавалися мені просто стриманістю священнослужителя, який знає свій обов’язок. Хотілося вчепитися нігтями в його обличчя, вдарити, закричати, зробити бодай щось, що зітре це самовдоволене вираження. Із самого початку він знав, що станеться. І знав, що колись існував інший шлях.

У голові крутилася гора питань. Якщо існував інший спосіб, чому від нього відмовилися? Надто небезпечний? Нестабільний? Забутий? Чи справа взагалі була не в ризику?

«Контролювати одну людину простіше… Покидьки».

Северин помітив мій погляд. Я навіть не спробувала його приховати. Нехай бачить ненависть, презирство й огиду до нього та до всіх тих, хто роками проходив повз зачинені архіви, знав, що там лежить щось заборонене, і не ставив простого питання: чому?

Архієпископ усміхнувся так само привітно, але в очах промайнула відверта насмішка. Він трохи підняв келих у мовчазному привітанні. Я скривила губи й відвернулася.

Ашер і Віліам стояли неподалік. Я бачила, як вони намагалися не витріщатися на Кассіана, який навіть не розмовляв зі мною без потреби й більше не шукав поглядом знайомих людей у натовпі. Його увага розподілялася між усіма однаково. Не було тих, до кого він несвідомо повертався, кого хотів бачити першим, кого слухав уважніше просто тому, що ця людина була його.

Для нього тепер усі були рівні.

Рівність.

Я вже починала ненавидіти це слово.

Коли офіційна частина завершилася, я зрозуміла, що залишатися поруч означає тільки методично рвати собі душу. Захоплене щебетання, обережні доторки до Кассіана, ніби він уже став святинею, вдячні погляди й нескінченні слова про порятунок оточили його за кілька хвилин. Я підняла на чоловіка очі й сухо сказала:

— Піду привітаюся зі знайомими.

— Добре, — спокійно відповів він і одразу повернувся до жінки, яка саме дякувала йому за врятованого сина.

Серце боляче вдарилося, але я вже навіть не зупинилася. Останнім часом воно робило це надто часто, щоб кожен такий удар міг збити мене з ніг. З кожним викликом Северина Кассіан ставав ще трохи відстороненішим. І ще трохи ближчим до Вознесіння, яке для всіх означало тріумф, а для мене давно стало синонімом його остаточної смерті.

Я підійшла до друзів і зупинилася поруч.

— Ашер, Віліам. Без обговорень його поведінки. Я з ним живу й усе прекрасно бачу. Не нагадуйте.

Віліам скривився, ще раз ковзнув поглядом до Кассіана, якого вже оточило з десяток людей, і повернувся до мене.

— Ви схудли.

— Щось знайшли? — проігнорувала я. — Я маю кілька однакових згадок: збій магічної навігації, шторм перед входом у певну зону й зміщені зорі. У різних джерелах, різні роки, різні кораблі.

Ашер одразу став серйознішим.

— У мене є дещо схоже.

Я різко повернула до нього голову.

— Що саме?

— Старий журнал із нашого родинного архіву. Йому трохи більше двохсот років. Автор не шукав жодного Острова Богині — віз товар із південних колоній і збився з курсу після шторму. Пише, що компас показував одразу два різні напрямки залежно від того, на якій частині палуби його тримали.

Я повільно звела брови.

— А зорі?

Ашер дістав із внутрішньої кишені складений аркуш.

— Ось тут цікаво. Він написав, що вночі не зміг визначити положення корабля, бо сузір’я виглядали правильно, але знаходилися не там, де мали бути відносно горизонту.

Я вихопила копію й швидко пробіглася очима по рядках.

Те саме.

Не дослівно.

Але те саме явище.

— Координати?

— Приблизні. Вони дрейфували три дні, тому точність гидка.

— Гидка мені підходить. Це вже краще, ніж дельфіни.

Віліам тихо пирхнув.

— Дельфіни?

— Не питай.

Я розгорнула аркуш ширше й уже подумки накладала ці дані на власні записи. Якщо два кораблі заходили в одну й ту саму аномальну зону з різних маршрутів, можна було хоча б звузити її межі. Не знайти острів. Поки що ні. Але перетворити океан на конкретний сектор.

Нарешті я відчула щось окрім болю. 

Азарт.

— Завтра всі до мене, — швидко сказала я. — З картами, журналами, всім, що знайшли. Будемо накладати маршрути.

Ашер усміхнувся краєчком губ.

— Вже більше схоже на вас.

Я хотіла відповісти, але краєм ока знову побачила Кассіана. Він стояв далеко від нас і спокійно слухав чужу жінку, яка тримала його за руки й плакала від вдячності.

Колись він би вже шукав мене очима. Тепер не шукав.

Я стиснула в пальцях аркуш.

«Добре».

Нехай. Поки він віддаляється, я теж не стоятиму на місці.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше