Храм зустрів мене передзвоном, запахом ладану й тихими розмовами парафіян. На сходах жінка поправляла комір маленькому хлопчикові, який крутився біля неї, намагаючись розгледіти голубів під карнизом. Старий із тростиною зупинився перед статуєю Богині й торкнувся пальцями її кам’яної долоні. Хтось сміявся біля огорожі. Хтось ніс квіти.
Я йшла повз них так, ніби попереду на мене чекав ворог.
Білий храм височів над площею, виблискуючи позолотою у вранішньому світлі. Колони, широкі сходи, знайомі обриси статуй — усе було таким самим, як під час моїх попередніх візитів. Мені навіть стало прикро від того, наскільки нічого тут не змінилося. У моєму домі чоловік поступово переставав бути собою, а тут усе ще били дзвони, люди просили благословення й вірили, що за цими стінами їм допоможуть.
Я теж вірила. Не в усьому, не беззастережно, але достатньо, щоб не поставити потрібних запитань.
Бо навіщо? Я ж знала, що існує новела. Знала сюжет. Знала, кому судилося перемогти, хто мав вижити й де на нас чекало щасливе завершення. Чіплялася за ці знання щоразу, коли ставало страшно, заспокоювала себе ними, ніби кілька прочитаних розділів давали мені право не помічати того, що відбувалося просто перед очима.
Від цієї думки захотілося засміятися. Голосно, негарно, до болю в горлі.
Я стиснула поли камзола й піднялася сходами.
Підбори гучно били об кам’яну підлогу. Луна розходилася під високими склепіннями, змушуючи людей озиратися. Служителі схиляли голови, хтось уже відкрив рота, щоб привітати мене, але я пройшла далі, навіть не сповільнившись. Їхні погляди затримувалися на моєму волоссі, недбало зібраному після безсонної ночі, на синцях під очима, на камзолі.
Удома Кассіан запитав, чи потрібен мені супровід. Чемно, розважливо, без жодного роздратування через мою впертість. Я відмовилася й кілька секунд чекала, що він наполягатиме. Що насупиться, візьме мене за руку, скаже щось нестерпно владне, через що я закочу очі й почну сперечатися.
Він просто кивнув.
Тепер я згадувала цей кивок і ледве могла дихати.
Северин зустрів мене в одному з бічних коридорів. Його вже попередили. Архієпископ стояв біля високого вікна, бездоганно вдягнений, із рівно складеними руками. На його обличчі не було нічого, що нагадувало б про безсоння чи поспіх. Він усміхнувся й чемно схилив голову.
— Ваша світлосте. Сьогодні як парафіянка?
Я зупинилася перед ним, відчуваючи, як у грудях піднімається гаряча хвиля.
— Парафіянка? — перепитала я. — Ні, Северине. Сьогодні я прийшла за відповідями. І не піду, поки ви їх не дасте.
Він ковзнув поглядом по моєму обличчю, потім глянув за моє плече. Я почула, як неподалік стихла розмова двох служителів. Северин випростався, прибрав усмішку й відступив убік.
— Не тут.
Хотілося відповісти, що мене цілком влаштовує саме тут. Нехай чують. Нехай хоча б одна людина в цьому храмі дізнається, що приховується за їхніми словами про благословення. Але тоді він почав би говорити про неприпустиму поведінку, покликав би когось або запропонував повернутися, коли я заспокоюся. Я вже відчувала, як легко він змістить розмову з Кассіана на мене.
Тому пішла слідом, так сильно стискаючи пальці, що заболіла шкіра над суглобами.
Северин провів мене у віддалену залу, де тривав ремонт. Біля колон стояли риштування, скручені гобелени лежали вздовж стіни, а на підлозі залишилися білі сліди від будівельного пилу. Запах фарби й свіжого дерева перебивав ладан. Тут не було парафіян, не було служителів, які могли б затриматися поруч під приводом роботи.
Він обрав місце, де нас ніхто не почув би.
Двері зачинилися. Я озирнулася на них і знову повернулася до нього.
— Що саме ви хотіли дізнатися, герцогине?
— Що відбувається з моїм чоловіком?
Питання прозвучало сухо. Значно спокійніше, ніж я почувалася. Северин мовчав, і від цього мовчання стримуватися стало ще важче.
— Він повернувся не собою. Пам’ятає мене, пам’ятає наш дім, усі події, про які я запитую. Але… — я ковтнула, ненавидячи те, як підвів мене голос. — Але дивиться так, ніби це більше нічого для нього не означає. І ви знали.
Я зробила крок до нього й ткнула пальцем у його груди, не торкнувшись тканини.
— Усі ваші слова про «менше шуму», про «ясність», про «кращий контроль»… Ви ж саме це мали на увазі? Що одного дня контролювати буде вже нічого? Ні страху, ні гніву, ні любові?
Останнє слово далося гірше за інші. Я ненавиділа вимовляти його перед Северином, віддавати йому те, що ще вчора належало тільки нам із Кассіаном.
Архієпископ витримав мій погляд.
— Доволі емоційно.
— Не смійте.
Він перестав усміхатися. Я чекала заперечень, уточнень, бодай спроби сказати, що неправильно його зрозуміла. Можливо, саме по це й приїхала — щоб хтось, хто знав більше за мене, нарешті назвав мій страх безпідставним.
— Так, — промовив Северин. — Я знав.
У мене похололи пальці.
Я дивилася на нього, а в голові чомусь з’явилося зовсім недоречне бажання перепитати. Ніби він міг змінити відповідь, якщо почує, наскільки вона неможлива.
— Знали, що він втратить почуття?
— Знав, що з кожним переходом емоційна прив’язаність, страх, гнів, ревнощі й інші реакції слабшатимуть. І знав, що, почувши це в таких формулюваннях, Кассіан міг відмовитися від подальшого розвитку сили.
— Тому ви вирішили не говорити?
— Я відповідав на запитання, які мені ставили.
Я коротко, невіряче видихнула.
— Він мав сам здогадатися, про що запитати? Перед тим як погодитися на те, що ви називали розвитком?
Северин не відвів очей.
— Герцог Астерос перейшов наступний рубіж і врятував тисячі людей. Це також частина відповіді, хоч вона вам і не подобається. Якби він залишився таким, яким ви хочете його зберегти, чи мали б ми зараз можливість стояти тут і сперечатися?
Я ступила ближче. Хотілося схопити його за бездоганний комір і змусити хоча б підвищити голос. Втратити цю нестерпну рівновагу. Побачити в тому, про що він розповідав, живу людину.