Звістка про прорив і новий перехід Кассіана дійшла до маєтку лише через тиждень після його від’їзду. Увесь цей час я жила з жахливим передчуттям, яке буквально пожирало мене зсередини. Воно не мало форми, не складалося в конкретну думку, але не відпускало ні вдень, ні вночі. Саме тому я й покликала Глорію на чаювання до оранжереї — просто щоб не залишатися наодинці зі своєю головою.
Лист принесли посеред розмови. Я розгорнула його машинально, тримаючи чашку другою рукою, і вже після перших рядків відчула, як у грудях усе стискається. Прорив. Падіння частини бар’єрів. Породження. Втрати. Ущелину вдалося втримати. Кассіан живий.
Я видихнула. А потім побачила слово «перехід».
Пальці затремтіли так різко, що чашка вислизнула з руки й із тріском розбилася об вимощену каменем доріжку оранжереї. Гарячий чай розлився між уламками, а я навіть не сіпнулася. Очі миттєво наповнилися сльозами, і щось усередині мене ніби обірвалося.
— Ліліт? — Глорія одразу стрепенулася.
Вона підвелася так швидко, що ледь не зачепила столик, і вже за мить опинилася поруч, стискаючи мою руку. Служниця кинулася прибирати уламки, але я дивилася крізь усе це, нічого не бачачи.
— Щось із Кассіаном? — швидко запитала Глорія. — Не мовчи.
Я повільно повернула до неї голову. Серце шалено билося, пальці тремтіли, а всередині наростало таке відчуття, ніби мені треба зараз же зірватися з місця й кудись бігти.
— Ні… — голос зламався вже на першому слові. Я ковтнула й спробувала ще раз. — Він живий. Прорив усунули. Є втрати, але вони запобігли найгіршому.
Сльози вже котилися щоками одна за одною. Я витерла їх рукавом, але тільки розмазала вологу по шкірі. Глорія дивилася на мене великими наляканими очима.
— Тоді… що не так, люба?
Я захитала головою. Бо справді не знала. Не могла пояснити це словами. Не могла ткнути пальцем у рядок листа й сказати: ось тут причина. Кассіан живий. Ущелину втримали. Столиця в безпеці. Усе, чого я мала боятися, начебто закінчилося добре.
А всередині мене щось кричало. Голосно. Відчайдушно. Наче всі дзвони світу одночасно били на сполох, а я одна не розуміла, де саме почалася пожежа.
— Не знаю, — проскулила я.
Голос зірвався. Ридання вирвалося з грудей гарячою хвилею. Я зігнулася, затискаючи долонею рот, але вже не могла зупинитися. Я хапала повітря уривками, перед очима все пливло, коліна ослабли. Я почала сповзати вниз прямо під стіл, випадково потягнувши за собою край скатертини. Зі столу посипалися ложки, солодощі, ще одна чашка розбилася десь поруч, але мені було байдуже.
Глорія одразу опустилася на підлогу разом зі мною й притиснула мою голову до грудей. Я чула, як швидко б’ється її серце, відчувала, як тремтять її руки від страху й нерозуміння.
— Ліліт, дихай, — шепотіла вона, гладячи мене по волоссю. — Ти мене чуєш? Просто дихай.
Я вчепилася пальцями в тканину її сукні.
— Він перейшов ще один рубіж, — ледве прошепотіла я між схлипами. — Глоріє… він і до цього змінювався. А тепер… тепер я не знаю, що буде.
Вона завмерла. Я заплющила очі й притиснулася сильніше, намагаючись втриматися хоча б за чужу присутність.
— Мені страшно, — видихнула я. — Я навіть не знаю, чого саме. Просто… страшно.
***
Щоб не залишатися в маєтку наодинці з цим відчуттям і не чекати неминучого, я поїхала до академії. Едмунд тренував мене лише зранку, але за цей час я вже так добре вивчила коридори й переходи, що йшла майже машинально, не звертаючи уваги на здивованих студентів, які озиралися на герцогиню в чоловічому камзолі для тренувань.
Я зайшла до зали з артефактами, де Едмунд учив мене розрізняти потоки, і спочатку змусила себе працювати спокійно. Один кристал. Другий. Перетягнути частину мани, вирівняти, повернути, повторити. Проста механіка, яку тіло вже знало краще за голову. Але думки дуже швидко наздогнали мене, і я почала додавати нові вмістилища просто для того, щоб не залишити собі жодної вільної секунди.
Десять потоків. Потім п’ятнадцять. Потім двадцять.
Мана з кристалів металася навколо мене, наче зграя переляканих птахів. Жовті, червоні, сині, білі вогні описували широкі дуги, перепліталися, розходилися, знову сходилися, але я не дозволяла їм торкатися одне одного. З боку це, напевно, мало виглядати красиво. Для мене ж усе перетворилося на систему.
«Там забрати. Там додати. Цей потік послабити. Той розділити. Тут вирівняти навантаження. Повторити».
Злість, скорбота й приреченість стискали мені горло, і саме тому я робила те, що Едмунд зазвичай забороняв: не зупинялася, коли вже було достатньо. Навпаки. Додавала ще. Бо поки я рахувала, тримала, розподіляла й стежила за десятками напрямків одночасно, у голові не залишалося місця для Кассіана.
Коли вогнів навколо мене стало більше тридцяти, я вже відчувала дрібне тремтіння в пальцях, але вперто підняла руку вище. Усі потоки завмерли одночасно.
Я стиснула зуби.
— В усьому має бути рівновага.
Я різко опустила руку вздовж тіла. Вогні зірвалися з місця. Кожен пішов тим шляхом, який я для нього визначила. Частина розділилася, частина влилася в інші кристали, кілька потоків змінили напрямок уже в русі, але жоден не зіткнувся з іншим. За кілька секунд усе повернулося у вмістилища, і залу наповнило рівне світіння десятків артефактів.
Я провела долонею по волоссю, прибираючи пасма з обличчя, й тихо, нервово засміялася.
— Ого…
Жіночий голос за спиною змусив мене різко обернутися. Я ледь не втратила рівновагу.
У дверях стояв викладач, а за ним — ціла група студентів, які, судячи з усього, прийшли сюди на заняття. Ніхто не говорив. Вони дивилися то на мене, то на всі активовані артефакти навколо, ніби не зовсім розуміли, що щойно побачили. Один хлопець навіть повільно опустив сумку на підлогу.
Я кашлянула й швидко випросталася, намагаючись зробити вигляд, ніби зовсім не стояла посеред зали в оточенні тридцяти потоків мани, бо намагалася не розвалитися емоційно.